Це порушувало наш план. Агент чекав на моє розпорядження, а я мовчав, безконечно радий тому, що страшний момент, якого я ждав, ніби розстрілу, не настане.
Але агент, не діждавшись мого слова, сам підійшов до вагоновожатого, що вже стояв коло каси, попросив купити йому теж квитка й, коли той згодився, покликав станційного службовця ДПУ що нагадав вагоновожатому його справжні обов'язки.
Тоді я стиснув зуби й чекав.
Як у сні я чув шепотіння агента: «Ось він! Іде!..» Як у тумані побачив, що він стрінувся з Льолею і пізнав її. Вони роздивились свої квитки, взяли ще одну плацкарту, квиток і пішли на перон.
Мій план перевірки справдився: «звір» і його відпоручниця, зберігаючи конспірацію, не призналися б одне одному на людях десь в іншому місці, але тут, на глухій станції, де ніби сама доля їх звела, вони не стримались...
І поет-чекіст замовк.
— Ну? — не втерпіла Марійка. — Що ж ви зробили?
— Ви ще питаєте? — відповів він. — Звичайно, довів їх до вагона, а коли вони розлучилися, бо ж їхати вкупі їм не личило, я арештував Льолю, як мені було наказано... Я лишився вірним класовій моралі й революційному обов'язку.
Тихо стало в нашому купе.
Ритмічно гуркотіли колеса, за вікном у чорне минуле бігла ніч...
— Ото вам покута за те, що колись належали до тих, серед кого ви могли стрінутись із вашою Льолею, — зітхнула Марійка.
Ніхто не підтримав її. Всі думали мовчки.
Я напружено старався уявити собі обличчя колишнього чекіста в ту мить, коли він арештовував Льолю. І не міг ніяк. Я навіть нахилився до нього, щоб глянути, яке воно, коли він хоч пригадує цей тяжкий момент, і аж здригнувся: він весело й саркастично посміхався!..
— Бачу, що вірність революції нікому з вас не подобається, — сказав він. — Бо й Марійка не знайшла нічого кращого, як шпигнути мене моїм непролетарським походженням. Так слухайте, що було далі. Ні! Я не арештував її. Я передав докінчення операції своєму підручному, на що не мав права, не наказавши йому арештувати Льолю, що вже було злочином, і вернув додому з зустрічним поїздом.
— І вас не розстріляли? — обурено спитала Марійка.
— Та ніби ні! — розсміявся чекіст.
— Шкода! — бухнуло завзяте дівча і рішуче одвернулося до вікна. А він спокійно казав далі:
— Вернувсь додому, зачинив двері й міркую, що краще: ціанистий калій чи куля? Коли раптом як загуркотить у двері. Одчинив — начсочи. Чомусь страшенно веселий. До мене:
— Арештували?
— Ні, — кажу я трагічно, а сам лютую: чому він радіє?
— Зараз же на хліб, на воду його, йолопа, дурня!..
І він розкотився добірною лайкою. Я почав лупати очима:
— Кого?
— Та вашого геніального агента, Пінкертона вашого... Ви ж дістали мою телеграму. За годину приходьте: допит робитимемо...
— Кому? — хотів я спитати, але начсочи вже грюкнув дверима. Я кинувсь до своєї шинелі й витяг із кишені нерозпечатану телеграму, яку справді дістав на станції в момент переодягання: «Звіра взято в місті. Дурень наплутав. Киньте все. Вертайтеся».
Заливчасто сміялась Марійка з такого несподіваного фіналу, зовсім забувши, що поета-чекіста все ж слід було розстріляти. Нервовим, якимсь надірваним сміхом їй вторила Льоля.
— Бідна жінка! Що то значить хворість, — думав я. І сміятись по-людськи не може.
А далеко за північ, коли вже всі спали, настирлива думка шкребла мій мозок:
— Тут щось є!
Але я ніяк не міг зрозуміти, що саме, і заплющив очі, твердо вирішивши виспатись і обміркувати все вранці на свіжий розум. Коли раптом щось штурхнуло мене в бік. Я розплющив очі: Льоля обережно знімала з горішньої полиці свій чемодан. Поїзд стояв.
— Сходите? — здивовано запитав я.
Вона мовчки хитнула головою й заспішила. Звичайно, я галантно виніс її чемодан на перон, знайшов їй артільного.
— Ви ж їхали далі. Чого це раптом надумали? — питав я її, прощаючись.
— Тут у мене сестра, нагадала завітати до неї... Скоріше йдіть — уже другий дзвінок, — знову заспішила Льоля.
У вагоні в проході я зустрівся з чоловіком в уніформі службовця залізничного ДПУ Він ніби йшов од полиці, де спав поет-чекіст. Можливо, це мені тільки здалося.
Примітки
Новела Дмитра Івановича Бузька «Льоля» представлена тут за виданням «Журнал для всіх» № 1, 1925, Харків.
...з якогось окркому... — Окрком — окружний комітет ВКП(б), орган керування партійними структурами округу. Адміністративно-територіальний поділ на округи запровадили у 1923-1929 роках (скасували в 1953-му). Округ був проміжною одиницею між областю (краєм, республікою) і районом. — Тут і далі примітки Ярини Цимбал.