Усі, здавалося, відчули полегшення. Але не Морван: він бачив далі, вище. Бачив картину, яка вимальовувалася поза місцем злочину. Бачив, як виходить на світло його найпотаємніше минуле. Роки становлення — які були також найгіршими за все його доросле життя — верталися під урочисті фанфари.
— Сержант сказав мені, що ти встановив особу жертви.
Фітуссі вже повернувся з виглядом натомленого трунаря — руки в кишенях, пузо вперед.
— Її звали Анн Сімоні. Їй було двадцять шість років. Вона працювала у транспортному відділі.
— Як ти це з’ясував?
— За татуюваннями.
Фітуссі, який боявся і ненавидів Морвана водночас, підняв брови:
— Звідки ти її знаєш?
Ґреґуар надягнув чорні окуляри. Нічого спільного з «Ray-Ban» окружного комісара — окуляри від «Еttоrіо Armani», які нагадували йому про Іль-де-Бреа і його морські прогулянки наодинці на вітрильній яхті. Втім, він подумав, що у цю хвилину вони обидва радше скидалися на Братів Блюзу.
— Я допоміг їй вилізти з халепи під час умовно-дострокового звільнення. Знайшов житло і влаштував на роботу у префектурі.
— Ага, розумію.
— Нічого ти не розумієш, і раджу тобі триматися подалі від цієї справи.
Фітуссі почервонів, наче йому щойно вліпили ляпаса.
— Що це за тон? — кинув він, ображено знімаючи окуляри.
— Найдоречніший у цій ситуації. Ти не зрозумів, що відбувається?
— Маємо труп на руках і…
— Ні. Маємо серійного вбивцю, якого Париж досі ще не бачив. Сволота викладає жертви, як пиво на столику під час футбольного матчу.
— З чого ти робиш такі висновки?
Морван кинув поглядом на чоловіків, які затягували застібку мішка для мертвого тіла.
— Мені відома аналогічна справа.
— Коли? Де?
— Не зважай.
— Я збираюся доручити проведення попереднього слідства Ерванові. З прокуратурою вже погоджено.
— І мови не може бути.
Фітуссі зробив крок ближче. Нехай руки в Ґреґуара довгі, та він не на своїй території. Призначення у компетенції окружного комісара.
— Будинок 36 — це мій дім, Морване. Ти вже і так відправив його хтозна-куди без моєї згоди. Забава закінчилася. Назад додому. Твій син впорається з цим якнайкраще, — він йому підморгнув. — Особливо, якщо ти даси йому кілька підказок.
— Це недобра ідея, — крізь зуби прогарчав він. — Це…
У кишені задзижчав вібродзвінок телефону. Він його витяг і подивився, хто дзвонить. Про вовка промовка… Перед тим він надіслав Ерванові термінове повідомлення про те, щоб зустрітися тут. Есемеска була проста: «Я на місці».
Він підвів очі і помітив, як Ерван пробирається до нього крізь натовп.
У фліків, як в ЗМІ. Ти думаєш, що маєш на руках сенсацію, але хтось спритніший і міцніший обходить тебе перед самим фінішем. Ерван повертався з приголомшливим відкриттям: Людина-цвях повернувся! Але «його» трупові вже п’ять діб і Морван чекає на набережній Ґран-Оґюстен з не менш сенсаційним підтвердженням: новою жертвою.
Пробираючись до берега Сени, Ерван поставив кілька запитань знайомим флікам, яких зустрів по дорозі. Те що він встиг від них дізнатися, вразило його, наче блискавка. Тільки-но вник у ситуацію, як перед ним з’явився батько. Обмін привітаннями було зведено до мінімуму — себто до нічого. Морван навіть ніяк не прокоментував стан його обличчя.
— За мною, — наказав він.
— Я хочу побачити тіло.
— Його вже запакували. Побачиш у морзі.
Вони вийшли з натовпу і рушили у напрямку мосту Сен-Мішель, потім пішли далі, в бік собору Паризької Богоматері. Набережна була безлюдною, доступ перекрила поліція. Тим часом трохи вище юрбилися гультяї, які намагалися роздивитися, що відбувається. Їхні голоси доносилися віддаленим стривоженим гомоном.
Ерван стисло виклав останні новини — реконструкцію тіла і його положення мумії, встановлення, що металеві уламки є цвяхами. Цього разу він також розповів про пасмо волосся і зрізані нігті. Батько підтвердив, що з того, що вдалося побачити, пошкодження на новій жертві відповідали почеркові заїрського вбивці. Але відразу додав:
— Неможливо, щоб це був він.
— Чому?
— Тому що Тьєрі Фарабо помер три роки тому у спеціалізованому закладі для проблемних пацієнтів. В інституті Шарко.
Дуже дивно, але цю назву Ерван вже чув.
— Де це?
— У Бретані.