— Де саме?
— У Фіністері. Сорок кілометрів від Керверека.
— І ти тільки зараз мені про це кажеш?
— Не кажи дурні. Я тебе запевняю, що Фарабо мертвий і кремований.
Ерван пригадав: Верні об’їздив усі в’язниці і психлікарні регіону, у списку був також інститут Шарко — нічого вартого уваги.
— Він міг вплинути на сусіда по камері, — одразу припустив він. — А той потім вийшов і…
— Ні. Його утримували ізольовано від інших. Я постійно слідкував за ним.
— Віссу Савірі було вбито всього за кілька кілометрів звідти, не може бути такої випадковості!
— Це було б надто просто.
Ерван кинув розлючений погляд на батька, який дорогою розглядав, як на протилежному березі плющ гронами в’ється вздовж кам’яних загород скверу Іоанна-ХХІІІ на острові Сіте.
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо хтось вирішив нині зімітувати Людину-цвяха, то не через своє убивче безумство. Принаймні не лише через нього. Ці убивства входять в межі значно ширшої змови.
— Бля, та досить вже про свої змови!
Морван зупинився. Він безперестанку крутив у руці дужки своїх темних окулярів — нервовий жест, який йому не притаманний.
— Спершу я мушу тобі щось сказати, сину.
Ерван боявся найгіршого: батько не називав його так вже років двадцять п’ять.
— Перстень, який ти знайшов на Сірлінгу, мій.
Він забув про цю подробицю, і ось речовий доказ знову гучно заявив про себе.
— Зрештою, — поправив себе Ґреґуар, — я підозрюю, що це мій перстень. Я загубив його три тижні тому.
— Ти його загубив чи його вкрали?
— Не знаю. Втім, якщо його вкрали, то для того, щоб підкинути біля трупа.
— Щоб втягнути тебе у справу?
— Іншого пояснення немає.
— Отже, нізвідки з’являється якийсь тип, імітує Людину-цвяха, убивцю, якого ти схопив сорок років тому, і намагається звалити провину на тебе. Ти це хотів сказати?
— Є ще й інші несподівані факти. Різні прикрі події, які щоразу якось, прямо чи опосередковано, пов’язані зі мною.
— Такі як?
Морван знову закрокував бруківкою і почав заплутано пояснювати про імовірну спробу поглинання гірничодобувної групи, де він є власником частини акцій. Ерванові було нецікаво: коли мова заходила про фінанси, то він відразу втрачав здатність сприймати і аналізувати таку інформацію.
— То це справді спроба поглинання чи ні? — спитав він, щоб зупинити батька.
— Я ще не знаю, але на самій біржі достатньо чуток, щоб боятися халепи.
— Яким чином ці плітки можуть тобі зашкодити?
— Надто довго пояснювати. Погрози отримав також і твій брат.
Старий почав йому розповідати неймовірну історію про воловий язик, отриманий поштою. Ерван залишив родину на якісь два дні, і ось результат.
— Спершу я подумав, що це біженці з ДРК вирішили на нас тиснути, але це на них не схоже, — продовжив Кентавр.
— Тоді хто це?
— Незабаром дізнаюся.
Це вже не підозри, це ситуація, коли можеш з’їсти лише те, що приніс сам. Немає жодних причин запихати усі біди в один мішок. Ерван радше впізнавав добре знайому батькову манію переслідування. Той любив цитувати знаменитий вислів Ендрю Ґроува, генерального директора «Intel»: «Виживуть одні лише параноїки».
Вони проходили повз пришвартовані баржі, які теж, здавалося, стояли у заторі. На одній з них був ресторан, але усі стільці, меню і клієнти пощезали. Надпотужні «Зодіаки» підрозділів річкової поліції носилися зеленою поверхнею Сени. Це була найдовша сцена злочину в історії карного розшуку Парижа.
Під мостом о’Дубль набережна звузилася. Вони зайшли у тінь. Ерван аж здригнувся. Затхлий запах не давав дихати, а плечі скуло холодом.
— Хто ж має на тебе такий зуб?
Він спитав це іронічним тоном.
— Охочих море, — відповів Морван без посмішки (його важкий голос відлунював від склепіння мосту). — Наразі марно ламати голову над іменами. Нагальніша потреба — це знайти Ґаель.
Ервана здивувала несподівана переміна, тоді він зрозумів, до чого веде Старий:
— Ти гадаєш, її зникнення з усім цим пов’язане?
— Я не знаю. Знайди її.
Він відмовлявся непокоїтися через свою сестру. Надто часто він літав по Парижу з крикливим ревуном, серце вискакувало з грудей, аби просто забрати її напівп’яну з якогось афтепаті з «впливовими людьми».
А головне, він ще не мав достатньо інформації про Людину-цвяха.
— Повернемося до вбивств, — кинув він тоном слідчого судді. — На твою думку, убивця чітко дотримується ритуалу Фарабо?
— Ще надто рано таке стверджувати. Тіло твого пілота — самі клапті. Треба дочекатися результатів розтину малої. Наразі, застосування цвяхів, поголений череп, видалення органів — усе відповідає. Не вписується лише анальне зґвалтування.