— Їй були потрібні контакти… Я мусив упевнитися у її… компетенції.
Флік подумав про завершальну фразу з «Кишенькового злодія» Робера Брессона: «О Жанно, який дивний шлях мені довелося обрати, аби прийти до тебе!». Але шлях Ґаель нічим не завдячував ані кишеньковим крадіжкам, ані спокутуванню. Це був шлях руйнівного пориву і оплачуваного пороку.
— Відтоді вона зникла. Куди ти її відправив?
Пайоль постійно пітнів. Його горлянка підскакувала, але він промовчав. Ерван схопив його за пуловер і струснув, як килимок зі салону автомобіля:
— Де вона, чорт забирай? Відповідай або я видеру тобі око!
— Вона сама погодилася, — заскавулів той. — Ніхто її не змушував!
— Погодилася на що?
— На одну штуку… специфічну…
— Поясни.
— Це називається «no limit».
Ерван відпустив його і відсахнувся, притиснувши руку до живота.
Десь у глибині його нутрощів гостро вколов біль. «No limit». Як цей вираз, що впродовж трьох днів у «Кервереку» не виходив йому з голови, міг знову виринути тут, у буржуазному салоні, з приводу його сестри? Можливо, випадковість, але для фліка таке пояснення є ниточкою, яка неодмінно рано чи пізно порветься.
— Що це? — врешті наважився спитати він.
— Йдеться… йдеться не про секс. Схиблене садо-мазо. Але екстремальне і…
— Ти попередив її про ризик, на який вона наражається?
— Я сказав їй усе, що знав!
— Вечірка була вчора?
— Сьогодні ввечері.
Один біль поступився іншому, так ниє запалений зуб. Можливо, ще не надто пізно.
— Де це відбувається?
— Мені шкода, але я не можу вам сказати. Існує таємниця стосовно…
Ерван дістав зброю і влупив його руків’ям. Пайоль впав на підлогу і весь зіщулився, затуливши рукою рот.
— Кажи, гнидо. Ґаель не найкраща кандидатура для цієї роботи. Вона заможніша за тебе і народилася в родині фліків!
Той зовсім здав. На зблідлому переляканому обличчі пульсували вени. Окуляри злетіли, з носа юшилася кров, він розгублено водив поглядом навколо себе.
— Якщо я не знайду її цієї ночі, ти сядеш за сутенерство за обставин, які збільшують провину, і я особисто подбаю про твою добру славу. Знаєш, що з такими роблять за ґратами?
Пайоль вчепився за складки килима, наче боявся впасти ще нижче.
— Це у Б’євр, — пробурмотів він. — Алея Сент-Ілер, 42.
— Імена організаторів?
— Я не знаю. Ніколи не знав. Вони… дуже законспіровані.
Ерван сховав пістолет у кобуру.
— Якщо ти мені збрехав, я повернуся і спалю твою чортову хату.
Він попрямував до дверей, коли Пайоль його гукнув. Той далі сидів на підлозі, опершись на руку, але знайшов окуляри. Його погляд сипав іскрами оскаженілої люті.
— Ти не знаєш, куди попхався, флік, — харкнув він крізь свої верблюдячі зуби. — Ти не знаєш, хто мої клієнти… Це ти скоро заспіваєш…
Ерван кілька секунд приголомшено дивився на нього. Він би вже охоче поставив хрест на цій жалюгідній спробі зберегти лице, але тварина — завжди ця гордість — зайшла надто далеко.
Пайоль підняв середній палець і процідив крізь розпухлі губи:
— Бачиш це? Я запхаю його твоїй сестрі в зад, коли її трахатимуть африканські диктатори і…
Ерван зробив кілька кроків назад і знову витяг пістолет. Наступив ногою на руку сволоти, зняв запобіжника, загнав патрон у патронник і натиснув на спусковий гачок. Фаланга середнього пальця розлетілася фонтаном крові, шматків плоті і диму.
Пайоль завив і згорнувся у клубок на своєму іранському килимі, який мав би коштувати, як річна платня середнього фліка. Ерван, навіть не подивившись на нього, рушив до дверей і відчинив їх. На порозі стояла дружина. Увесь гнів з її обличчя зник і поступився місцем блідій паніці.
У пориві нездорової жорстокості Ерван посміхнувся:
— Викликайте невідкладну допомогу. Травма на роботі.
Морван поклав слухавку задоволений. Ерван відшукав слід Ґаель. Якась історія з сеансом садо-мазо у Б’евр. Це не дуже добра новина, втім, могло бути гірше. Син не розповів йому усіх подробиць, але вже їхав по неї. Контрольний дзвінок за дві години.
Морван спускався бетонними сходами, якими щойно піднявся, щоб змогти поговорити по телефону. Він знову дихав на повні груди. Кров, здавалося йому, почала краще циркулювати. Штовхнув протипожежні двері і помітив ту ж саму обстановку, яку лишив кілька хвилин тому: величезна переповнена стоянка з оглушливою музикою і тисячами чорних.
Щось таке, що могло б нагадувати Пандемоніум Мілтона. Принаймні з точки зору Морвана.