Наразі він був на вищих сходинках і домінував над простором. Було враження, що спостерігає за хвилями гарячої смоли, які здіймаються у шаленому ритмі ндомболо.
Він повертався на арену.
Ндомболо — вибухова музика, на основі делікатних гітар, жвавих малих барабанів, уривчастих басів у супроводі веселих зойків і заохочувальних вигуків: «Давай ще! Веселіше! Давай!». Цього вечора усе злилося в одну суцільну вібрацію. Що нижче він спускався, то помітніший тиск відчував на груди і барабанні перетинки. Наче пірнав у глибокі води зі свинцевим тягарем на поясі.
Він обійшов танцювальний майданчик і рушив уздовж танцюристів: VIP-зони було влаштовано по периметру. Люзеко просто сказав йому: «У мене буде столик». Морван вглядався у чоловіків, які сиділи і ритмічно хитали головами, у веселих королев краси в розкішних дизайнерських сукнях. Він почувався виснаженим, постійно стримуючи натиск натовпу спиною.
Раптом хтось поклав йому на плече руку. Він обернувся, побоюючись, що це хтось канючитиме гроші — якийсь пияк чи, ще гірше, якийсь старий знайомий. Це був Люзеко.
— Іди за мною! — заволав той у вухо.
Обличчя Великої Спеки сяяло над дротяним бандажем на шиї, мов вуглецева зоря.
— Краще спуститися вниз, щоб побалакати, спррррравді!
Він виглядав геть обдовбаним. Під впливом наркотиків або алкоголю інтелектуал перетворювався на примітивного бамбулу з акцентом і колоритною лексикою джунглів.
Вони опинилися на нижчому поверсі, на іншій стоянці, просторій і негаласливій. Мурин клацнув вимикачем, освітивши зловісну картину. Тисячі квадратних метрів неонових ламп і бетону. Кілька машин, вентилятори у нішах, плями оливи і бензину. Морван подумав про гробницю, збудовану для цілого народу. Моторошна атмосфера підсилювалася глибоким віддаленим гупанням музики над ними.
— Іди сюди, — сказав той, вказуючи пальцем на вентилятор. — Мені спррравді душно!
Вони підійшли до величезного пропелера, який обертався на повній швидкості. Морванові здалося, що звідти видувається розпечене повітря, але для Люзеко якраз що треба.
— У мене немає добрих нових, — попередив він, витягаючи з кишені флягу.
Простягнув її Морвану, той жестом відмовився. Комбатант був у чорному костюмі, блискучому, наче посипаному базальтовими кристаликами.
— Це Кабонґо надіслав тобі язика.
— Генерал?
— Так, він. Твій головний компаньйон у мороці з видобутком колтану.
Ґреґуар захитав головою. У Конго кажуть: «В одноокого лише одне око, та однаково він плаче». Тож не помітив власноруч запханої колоди у своєму оці і далі плаче. Як він про таке не подумав? Кабонґо, «Пан Копальня» з Кіншаси, пронюхав про зростання акцій. І, мабуть, був переконаний, що це сам Морван потайки скуповує акції через свого сина. Часу на те, щоб йому дізнатися про нові родовища, залишилося не більше, ніж на постріл.
— Каже, що загрібати собі усі акції на ринку — це занадто.
— Але ж це не я!
Його низький голос зірвався на писк і потонув у гуркоті вентилятора.
— Тоді тобі варто це довести. Інакше наслідки можуть бути дужжжжже неприємними. Кабонґо такий: він легко може замовити посилку і з твоєю печінкою або натравити адвокатів на твою сраку, і ті вичавлять з тебе останні соки. Я не знаю, що гірше.
Він насилу розумів жаргон Люзеко. Єдине, що вхопив, це те, що пора злітати до Кіншаси. Але спершу йому треба взнати імена справжніх покупців, щоб надати генералові запоруку довіри.
Де Лоїк? Працює над паперами? Чи обнюхується коксом у якомусь модному лаундж-клубі, обмірковуючи своє розлучення?
Він відступив до бетонних колон і чмихнув, ламаючи голову, кого ж це Люзеко йому нагадує у своєму чорному костюмі. Раптом його осяйнула думка: з цим високим білим бандажем на шиї, з якого стирчала голова, можна було сказати, що це велетенська шахова фігура — король або слон з чорного дерева і слонової кістки.
— Якщо ти мене розводиш, — підсумував Морван, — ти в мене власні яйця жертимеш.
— Подбай, щоб з твоїми нічого не сталося: клопоту не бракуватиме.
О 23 годині Ерван в’їхав у широкий пояс пітьми, яка обрамляє Париж з його вогнями. Своєрідний негатив кілець Сатурна. Ця похмура сільська місцевість його лякала. Густі ліси. Поля у темряві. Мокрі і сумні будинки, закутані у свої таємниці…
Він звернув з автостради і тепер просувався національною дорогою, обабіч якої у світлі фар виринали дерева. Нахилився ближче до вітрового скла, щоб краще бачити. Листя, здається, робило те саме і летіло назустріч. Дорога вела його туди, куди сама вирішила.