Обстановка, костюми і загальна атмосфера нагадували якийсь поганенький фільм із садистськими нахилами. Чорні маски, всипані блискітками, шовкові накидки, ботфорти зі штучної шкіри, батоги-дев’ятихвістки… Гості танцювали, пили і, здається, дуже тішилися своєму вигляду. По кутах поважні п’ятдесятирічні чоловіки стояли роздягнені на колінах, виставивши голий зад, зі собачими нашийниками або кляпами-кулями у ротах. Ситуацією заправляли володарки у вінілових корсетах і на високих шпильках.
Ані сліду Ґаель.
Він продовжив пошуки. В інших кімнатах були розп’яті жінки на косих хрестах, зв’язані «раби» у безглуздих і принизливих позах. Батоги шмагали ніжно, а стогони звучали не дуже переконливо.
Ґаель тут теж не було.
Пропихаючись ліктями, він питав запрошених гостей, де відбувається «no limit», так як питають напрямок до буфету. У відповідь — підозрілі погляди або невдоволені міни типу «не можна промовляти вголос цю назву». У нього було враження, що він прогулюється між членів якоїсь потворно-смішної секти, вартої комедії.
Врешті він зрозумів, що це випробування відбувається у підвалі. Знайшов сходи, освітлені по-старовинному смолоскипами, і перетнувся іще з кількома сотнями обвислих тіл у латексній збруї з шипованими поясами. Він дістався головного льоху і враз перестав сміятися.
У глибині підземного приміщення, на задрапованій чорним саваном сцені була Ґаель, прив’язана до бутафорного трону зі спинкою, прикрашеною головами демонів. Вона була оголена, ноги розставлені і стягнені ременями до поручнів крісла.
Залита кров'ю.
Своєрідний кат чаклував біля неї у капюшоні і шкіряній безрукавці на голому торсі, розмахуючи двома величезними ножами для суші. Ерван не марнував часу на роздуми. Він вихопив пістолет і зробив кілька пострілів у стелю. Під дощем з штукатурки глядачі кинулися до сходів, плутаючись у своїх накидках, штовхаючи одне одного, нічого не бачачи з-під своїх дешевих масок. Ерван просувався проти потоку. По дорозі помітив і вистрілив у пульт діджея, а той, вбраний, як офіцер-нацист, щодуху тікав звідти.
Тепер він залишився один у тихій задимленій кімнаті. Один зі своєю сестрою, яку ніхто навіть не подумав розв'язати. Опинившись на сцені, він оцінив розмах цієї афери.
Підлога була встелена мертвими курками з відрубаними головами, а поряд — розітнуте порося. Цей сеанс був лише пародією на чорну магію із закляттями, курячою кров’ю і нутрощами свині. Він підійшов до неї, мало не послизнувшись по дорозі на органічних рештках. Ґаель, з розставленими ногами, вимазана коричневими плямами засохлої крові, зміряла його недобрим поглядом. Її ясні, як в хаскі, очі здавалися на брудному обличчі ще яснішими.
— І на що ти чекаєш, щоб мене відв'язати?
О другій ночі в Лоїка ще нічого не було.
Він розпитав кількох фінансистів зі свого списку: двох у їхніх конторах, двох у барах, ще одного в ресторані у восьмому окрузі. Усі без винятку послали його в баню.
У нього не було жодних аргументів, щоб змусити їх поділитися інформацією, — у схожій ситуації його батько діставав досьє, а брат пістолет. Він міг лише запропонувати їм склянку випивки. Брокери і трейдери не розголошували професійну таємницю, але, якщо це було в їхніх інтересах, робили це щодня. А Лоїк не мав чим їх купити. До того ж, усі знали, що він людина свого батька — тобто той, кому не варто нічого розповідати.
Морван періодично намагався йому телефонувати і щоразу це був наче удар гонга під час двобою, який Лоїк неодмінно програвав.
Та найгіршим був алкоголь. Поки тривала ніч, все нові і нові зустрічі, він занурювався у пекло подзенькування келихів, стукотіння кубиків льоду, запахів коктейлів. Ти можеш скільки завгодно вдавати, що забув про алкоголь, але алкоголь тебе не забуде ніколи. Своєрідна нестерпна внутрішня сверблячка скубала його нерви. Ось вже годину, як він ходив по клубах. Спершу «VIP», тоді «Монтана», а тепер «Парнасіум» поблизу вулиці Ренн. Квадратне приміщення, розміром не більше за носову хустинку, яке нагадує рекорди типу «Скільки людей може поміститися у телефонній будці?». Звичайне затемнене приміщення, в якому не було нічого особливого, лише надто різке блимання лампи. Солдатики фінансового фронту обожнюють такі лігвища творчої богеми, телезірок, інтелектуалів-опівнічників. Те, чим їх обділила природа — талант, чарівність, слава, — вони купують за гроші або принаймні відчувають ілюзію причетності до кола обраних.