— Тільки не кажи, що він…
— Ні. Просто його не буде вдома, і все. Принаймні сьогодні ввечері. Потрібно, щоб Ґаель прийшла по малих до школи, забрала їх до Лоїка і побула з ними, поки він не повернеться.
— Де він?
— На жаль, не можу тобі цього розповісти.
Морван говорив дуже виваженим тоном. Незважаючи на його вміння приховувати свої справжні почуття, Ерван відчув, що батько невластиво нервовий. З горнятком у руці він завершував пакувати валізу: туалетне причандалля, айпод, книжки, рушник…
— А чому не попросити Софію, аби вона…
Старий впустив з рук електробритву, він виглядав пригніченим:
— Хіба ти нічого розумієш? В нас немає права на помилку.
— Про що ти говориш?
— Якщо буде розлучення, Лоїк повинен бути бездоганним. Ця італійська сучка використає проти нього найменшу дрібницю.
— Вона ж пообіцяла забути про утримання під вартою, правда?
— Саме так. Але вона використає все інше.
Він висунув шухляду секретера, дістав звідти кобуру з пістолетом і запхнув його між двох сорочок.
— Пройдеш контроль із цим? — здивувався Ерван.
— Після сорока років служби, ще не з таким.
— Ти на полювання зібрався чи що?
— Не переймайся. Що ти хотів?
— Поговорити про Людину-цвяха.
Батько взяв конверт, набитий готівкою, швидко пробіг очима його вміст (самі лише сотки), тоді сховав до кишені піджака разом із паспортом.
— Зараз не дуже слушний момент.
— Не змушуй викликати тебе до будинку 36.
— Ти на машині? — усміхнувся Морван. — Підвези мене до Руассі. Обговоримо все по дорозі.
— Коли я приїхав до Лонтано, він уже вбив чотирьох жінок.
— Ти ж працював у Габоні, чому тебе відправили у Заїр?
— Тому що останньою жертвою була француженка, ми хотіли подивитися на все більш прискіпливо.
— Поверни мене до контексту. Розкажи про Лонтано.
— Це була величезна житлова зона, нове місто, де мешкали інженери, різні фахівці та керівний персонал гірничодобувного сектора. Здебільшого бельгійці. Школи приймали дітей. Університет виховував еліту. У ті часи це була купа людей, чорні ще не мали доступу до кваліфікованої роботи.
— Коли сталися ці убивства, мабуть, зчинилася паніка?
— Ніхто не наважувався виходити на вулицю. Насправді, ніхто не хотів там залишатися. Люди почали масово тікати з міста. Бельгійці захотіли, щоб їх репатріювали. З чорними було не краще: вони були переконані, що це тиняється якийсь демон, і відмовлялися далі працювати у зонах, де убивця залишив одну із своїх жертв. Увесь регіон зупинився.
Ерван не міг позбутися думки про те, що він там народився. Батько мав рацію: це смертельне місце можна було сприйняти, як прокляття. Фей бракувало, тож над його колискою схилився серійний убивця.
— А що робила поліція?
— Заїрської поліції там не було, а бельгійці нічого не могли знайти. На їхнє виправдання можна сказати, що тоді був один метод розслідування: збирання показань свідків. Проте ніхто нічого не знав. І всі змовилися мовчати.
— Ти мигалку не вмикаєш?
Ерван був біля Порт-де-ля-Шапель. Далі повернув на Е19, північний автошлях.
— Ні. Час ще маємо, і я хочу дізнатися усі подробиці.
— Для цього нам довелося б іти до аеропорту пішки.
— Уряд Заїру уповноважив тебе проводити слідство?
— Чорні чекали на мене, як на месію. Справа дійшла до вух Мобуту, який недобре дивився на те, що люди тікають з Лонтано. Він тоді побоювався, що доведеться закрити усі місцеві копальні.
— А бельгійці співпрацювали з тобою?
— У них були свої клопоти. Нагальна проблема — відновити порядок у місті. Їхньою помилкою було те, що вони підозрювали африканців, зважаючи на магічні ритуали убивці. Втрутилися білі. Почалися сутички, самосуд. Коли я приїхав, країна була на межі громадянської війни.
— З чого ти почав?
— Я взявся за розслідування з нуля. Бельгійці виявили одну цікаву річ. Характер дій Людини-цвяха спирався на якісь магічні ритуали, яких у Катанзі ніколи не бачили. Таке було притаманне місцевості Майомбе, біля витоків ріки Конго, понад півтори тисячі кілометрів на захід. Фліки рефлекторно почали шукати серед робітників хлопців, які мали етнічне походження йомбе.
— Когось знайшли?
— Сотні. Катанґа у Заїрі була своєрідним ельдорадо: вони їхали туди у пошуках роботи звідусіль. Але поліція сама загнала себе у глухий кут. Тепер вони і близько підійти не могли до чорних гетто з остраху, як би над ними самими не вчинили самосуд. Тим часом число жертв зростало.