— Це тобі допомогло?
— Ні. Це лише підтвердило, що психопат дотримувався ритуалів йомбе.
— Як ти, врешті, встановив його особу?
— Як завжди: випадково. Остання жертва, Ноорче Ельскамп, черниця, працювала у диспансері, відкритому для чорних. Я розпитав інших медсестер звідти. Поцікавився, чи не помічали вони, щоб у них вештався якийсь дивакуватий тип. Або просто білий, який лікувався у їхньому диспансері. У Лонтано усі європейці ходили до офіційної лікарні, білої клініки. Той диспансер був для чорних.
— Це щось дало?
— Один молодий інженер кілька разів приходив до них, аби зробити собі щеплення від правця. Це було безглуздо: коли тобі зробили таке щеплення, воно діє роками. Я зрозумів, що це мій клієнт.
— Через іржу на цвяхах?
— Саме так. Після кожного жертвоприношення він приходив зробити ін’єкцію. Що було, до речі, дурницею: правцем заражаються від землі, а не від заліза.
— Ти його заарештував?
— За що? Надмірне зловживання вакциною? Фарабо цілком відповідав профілю, який я встановив, але цього хлопчину усі любили. Керівництво його цінувало, працівники — поважали.
— І що ти зробив?
— Я взяв пістолет і пішов його валити. Він утік у джунглі, і там я його схопив.
— Але ти його не вбив.
— Ні.
— Чому?
— Сам усе ще намагаюся це зрозуміти.
У полі зору з’явився вихід «Руассі 2Е». Кінець першого допиту. Ерван спрямував авто до зони вильотів і показав своє посвідчення, аби під’їхати майже під самі двері.
— Гадаєш, ти його знаєш?
— Кого?
— Убивцю теперішнього.
— Він мене знає. Або добре мене вивчив. Про це свідчить вибір Анн.
— А Вісса Савірі?
— Цього я пояснити не можу. Хіба лише задля того, щоб вказати на зв’язок з ді Ґреко, але насправді це видається притягнутим за вуха.
— Ти мені нічого про нього не розказав. Він тоді теж брав участь у розслідуванні?
— Ні. Керівники французьких компаній шукали міцного хлопця для забезпечення порядку на копальнях. Я запропонував кандидатуру ді Ґреко, з яким познайомився у Габоні. Він приїхав працювати до Лонтано на два роки.
— Це все?
Морван вагався:
— Він був… зачарований цією історією з убивцею. Я думаю, що він став одержимим Фарабо. Але не бери собі в голову.
— Коли ви знову бачилися у Франції, він говорив з тобою про ці часи?
— Ніколи. Це не дуже добрі спогади.
Старий збрехав, але в Ервана більше не було часу допитуватися.
— Між «Кервереком» і Шарко неодмінно має бути зв’язок.
— Забудь про той інститут. Фарабо вже три роки як мертвий, — він подивися на годинник. — Мені вже треба йти. Спізнюся на літак.
— За всі ці роки ти ніколи його не провідував?
— Ніколи.
— Він провів сорок років у Бретані?
— Ні, спершу його тримали у Кіншасі, тоді у Бельгії. Лише у 2000-Х роках Франція запропонувала перевести звіра до себе. В інституті Шарко запровадили якусь нову програму, не знаю яку. Бельгійці дуже тішилися, що позбулися його.
Старий схопив свою валізу із заднього сидіння і взявся за ручку дверцят.
— Почекай! У мене є ще питання.
— Я вже не маю часу, — запротестував Морван.
— Жертви мали поголені голови, навіщо?
— Щоб підкреслити схожість з дерев’яними талісманами, справжніми мінконді.
— Уламки дзеркала в очах?
— Вони символізують дар ясновидця. Такий нконді може бачити майбутнє.
— Спробуй пригадати ті ритуали. Чи немає серед них такого, який міг би нині виказати вбивцю? З нашими сучасними засобами аналізу?
Морван на кілька секунд замислився. Від нього йшов аромат парфумів від Ермес, але, що б він не робив, насамперед, відчувалася прихована загроза, замаскована могутність.
— Аби активувати свій талісман, нґанґа плює на нього, поливає пальмовим вином… Фарабо пішов іще далі: він кропив жертві голову і плечі власною кров’ю.
— Це свідчить про те, що…
— Жінки мали на собі зразки його ДНК, так. Але тоді мені це скоріш допомогло б як мертвому кадило.
— Гадаєш, наш убивця робить так само?
— Якщо він хоче точно дотримуватися цього ритуалу, так.
— Залишає на трупах свою ДНК?
— Якщо він такий самий психопат, як його кумир, то в нього немає вибору. Він мусить захистити себе від духів.
— Я думав, що він мститься тобі.
— Одне другому не заважає.
— Хто в курсі про цю деталь?
— Ніхто. Фарабо зізнався мені аж через кілька років, під час процесу, — Морван вибухнув зловісним сміхом і штурхнув його в плече. — Матимеш над чим поламати собі голову…