Небо вже захмарилося, проте де-не-де ще пробивалися промені сонця, освітлюючи оброблені поля, гаї, худобу. Був полудень, але над зораною землею ще здіймалися плями туману, від чого здавалося, що вона дихає.
Перший КПП: на периметрі з колючого дроту. Під огорожею наповнені водою рови. Журнал реєстрації. Фотографії. Відбитки пальців. Ні маркований «Форд», ні однострої за перепуску тут не проходили. Вони проїхали ще кількасот метрів до самої будівлі і стоянки біля неї.
Знову перевірка. Вони залишили машину і пройшлися до броньованої брами. «Клітка для потвор». Ця назва видавалася дедалі менше кумедною. На першому розподільчому тамбурі їм довелося звільнитися від зброї, а також усіх металевих предметів, мобільних телефонів і документів під пильним оком охоронців. І знову той факт, що ти флік або жандарм, не забезпечив їм жодних поступок. Ці охоронці мали справу з небезпекою, страшнішою за звичайну злочинність, — божевіллям.
В оточенні трьох наглядачів вони увійшли до внутрішнього двору. Зміна декорацій: свіжоскошений газон, спортивні майданчики, біленькі будинки щойно після ремонту, прапори Франції та Євросоюзу. Геть як студентське містечко якогось університету. По ліву руку — компактний блок, вочевидь, в’язниця — мало вікон, знову вежі, огорожі, мабуть, під струмом. По праву — будівля, схожа на стандартну лікарню: червоні хрести, «швидкі», на землі вказівники у напрямку різних відділень. Біля входу курили медпрацівники, руки в кишенях, на ногах сабо.
Якийсь чоловік бадьорим кроком наближався до гостей. Високий, атлетичної статури, на вигляд за шістдесят, але його сяюча посмішка змітала ці роки одним безтурботним помахом. Як на свої роки, він був дещо незвично вбраний: клубний блейзер, світлі штани, мокасини на грубій підошві. Попри вже посріблену шевелюру, здавалося, ніби він щойно вийшов з лекційної зали Оксфорда. Чудово пасував до навколишнього середовища. Рукостискання підтвердило перше враження: чоловік мав надлишок енергії та життєрадісності.
— Професор Жан-Луї Ляссе, психіатр і невропатолог. Я керівник цієї контори!
Ерван щиро здивувався:
— Я думав, що психіатри та невропатологи між собою ворогують.
Професор вибухнув сміхом:
— То байки журналістів! Ви ж розумієте, що психічні хвороби — річ непроста, і кожен з нас навчився співпрацювати з іншими фахівцями, залучати їх до сфери своєї компетенції. Чим можу вам допомогти?
Ерван представив своїх колег, а тоді кількома словами пояснив причину їхнього візиту. Ляссе не виглядав здивованим: як і всі, він вже бачив ранкові газети і звернув увагу на подібність манери дій вбивці і Тьєрі Фарабо. Ерван не згадав про вбивство Вісси. Він приїхав збирати інформацію, а не роздавати її.
— Ходімо вип’ємо кави! — вигукнув психіатр.
Ерван погодився без особливого ентузіазму: кава стала своєрідною соціальною хворобою, отруйним напоєм, який мав би полегшувати стосунки між людьми, але здебільшого залишав по собі печію і відчуття гіркоти у горлі.
Через кілька дверей і додаткових перевірок вони увійшли до конференц-зали, стіни якої виглядали, як пластмасові. Довгий стіл зі стільцями такої ж якості навколо, на якому стояли термоси і пластикові склянки. Ляссе варто було б мати для них важливу інформацію. Ерван не для того перся за п’ятсот кілометрів, аби опинитися у цьому антуражі комерційної установи.
— На жаль, я не знаю, як вам допомогти, — почав медик. — Тьєрі Фарабо вже три роки як помер. У листопаді дві тисячі дев’ятого.
— Ми знаємо. Проблема в тому, що вбивця черпає натхнення у його безумстві. Історія сорокарічної давності, про яку ніхто або майже ніхто не чув.
— Які ваші припущення?
Ерван ніколи не відповідав на такі питання свідків, але йому потрібно було завоювати довіру психіатра.
— Почнемо з найпростішого, — сказав він, розклавши руки. — Фарабо міг вплинути на іншого вашого утриманця, якого згодом випустили.
— Тут ми кажемо «пацієнти»… Нереально. Він був в окремій камері, з якої дуже рідко виходив. І ми не «випускаємо», як ви висловилися, пацієнтів, які становлять небезпеку для інших.
— Ви помістили його в окрему камеру?
— Зовсім ні. Він був самітником і фактично не мав жодних контактів з іншими. За десять років ніхто по-справжньому так і не розгадав його таємницю.
— Медичний персонал?
— Теж ні.
— Хто був його психіатром?
— Ну… я.
— Він щось розповідав вам?
— Мушу вас перебити: четверта стаття етичного кодексу лікаря…