Ерван вирішив розставити усе на свої місця:
— Докторе, або ви надаєте свідчення, і ми не марнуємо цінного часу, або я звертаюся до Медичної ради, щоб вони зробили виняток і дозволили вам відступити від дотримання лікарської таємниці. Ніхто не вагатиметься, чи варто викривати конфіденційні одкровення мертвого вбивці заради того, щоб допомогти впіймати убивцю живого.
Ляссе прочистив горло. Очко на користь Ервана.
— Як можна стисло передати десять років розмов, аналізу, лікування?
— Мене задовольнять загальні риси.
— Фарабо був «параноїдальним шизофреником». Він страждав на манію переслідування. Був переконаний, що в дитинстві його врекли. Чув голоси якихось могутніх духів, які йому погрожували, переслідували… А єдина зброя проти цього — робити фігурки, які мають захисну силу… Мінконді.
— За всі ці роки його стан не покращився?
— На жаль, ні. Психіатрія часто буває безсилою, не виліковує. Вона спрямована лише на полегшення проявів недуги.
— Мені казали про якусь нову методику лікування… У чому вона полягає?
— Ми призначили нові, ще не випробувані препарати. Назви нічого вам не дадуть. Скажімо так, деякі його заспокоювали, інші допомагали відрізнити реальність від марення. Однак результати виявилися непереконливими.
Верні, ле Ґен і Аршамбо почали робити нотатки.
— Від чого він помер?
— Від інсульту, уві сні. Або від серцевого нападу, точної причини не встановлено.
— Хіба розтин не проводили?
— А навіщо?
— У нього були якісь інші симптоми, фізичні захворювання?
— Жодних: він був у чудовій формі. Смерть була несподіванкою.
— Він був агресивним?
— Ні. Зажди спокійним. Навіть дуже милим.
— Ніколи не було проблем?
— Ні. Але в цьому велика заслуга медикаментів.
— У вас є його фото?
— Жодного. Він не дозволяв себе фотографувати. Африканські забобони.
— А для вашої картки стаціонарних хворих?
— У нас тут медична облікова документація, а не картотека поліції.
— Але ж ви отримали матеріали його слідства?
— Яке проводилося у сімдесятих? Ні. Фарабо вже давно був просто пацієнтом, якого переводили з одного закладу до іншого.
Тут Ерван і собі витяг записничок, користаючи з робочої атмосфери цієї зали.
— До нього приходили відвідувачі?
— Ніколи. За десять років ніхто і не поцікавився.
— А правоохоронні органи?
— Ні. Жоден слідчий не з’являвся. Усі забули про Фарабо. Йому судилося померти в цих стінах.
Цей співчутливий тон роздратував Ервана:
— Ви хоч знаєте, що він зробив?
— Ви маєте на увазі… у Лонтано? Лише основні моменти.
— Здається, вони вас не шокували.
— Дарма ви так вважаєте. Просто з роками я краще зрозумів його божевілля і гадаю, нам вдалося, як би це сказати, його… нейтралізувати.
— Не розумію.
— Фарабо боявся духів, жив у страху. Він би пожертвував чим завгодно, аби від них захиститися. Але тут ця його одержимість була всього лиш одним із симптомів. Це вже не був той дикий звір, якого ви собі уявляєте.
— Можна подивитися його історію хвороби?
— Ні. Лікарська таємниця.
— Ми ж ніби з’ясували це питання.
Уся відкритість з обличчя психіатра щезла:
— У цьому я не поступлюся. Просіть які завгодно дозволи і повертайтесь, коли їх отримаєте, однак, наразі мусите задовольнитися саме такою розмовою. Мені здається, я вже і так продемонстрував свою добру волю.
Без сенсу наполягати.
— Повернімося до нашої нагальної проблеми: один чоловік, убивця, надихнувся минулим Людини-цвяха, орудує нині. Скидається на те, що йому добре відомі подробиці манери дій Фарабо і, я гадаю, він знав, що його утримували тут. Ви не помітили, щоб хтось тинявся навколо вашого закладу? Щось незвичне?
— Ні, ніколи.
— Можливо, мала місце крадіжка інформації, напад хакерів?
— Ні.
— Він отримував пошту?
— Теж ні.
Ерван підвівся:
— Ми можемо оглянути його камеру?
Професор підняв брови:
— А що ви сподіваєтесь там знайти? Він помер три роки тому!
— То вона вільна чи ні?
— Мабуть, вільна. Ми помітили, що вона має на пацієнтів якийсь… негативний ефект.
— Ви хочете сказати, там живуть привиди?
Ляссе посміхнувся:
— Ми намагаємося не потрапляти у такі пастки. До того ж, скажімо так: ніхто не забув, що у 234 мешкав найнебезпечніший з наших пацієнтів. Ходімо.
Увесь внутрішній простір ЗПП було перегороджено, поділено на частини, заблоковано. І три кроки не ступиш, щоб не показати свій бейджик або не ввести код на замку. За одними ґратами або броньованими перегородками були другі. Жодних зовнішніх вікон. Усе біле, гладеньке, без анінайменших виступів чи нерівностей. Величезний холодильник, кожна секція якого надійно замикалася на ключ.