До стелі прикріплені камери спостереження. У кабінах з прозорими перегородками сиділи охоронці, а під рукою у них — чудова колекція кайданків і пластикових наручників-стяжок. Нічого особливого не відбувалося. За десять хвилин їхнього ходіння вони нікого не зустріли, за винятком одного чи двох наглядачів у білих халатах. Жодних звуків у коридорах. Ще менше — за дверима.
Один незмінний елемент: запах. Суміш запахів сечі та медикаментів, що нагадує і в’язницю, і шпиталь водночас.
Ерван подумав про батька: саме в таких закладах йому місце. На доказ цього він згадав один день, коли Старий вивіз і замкнув Меґґі у родинному гробівці на цвинтарі Монпарнас. Звідти її наступного ранку звільнив охоронець, тремтячу і травмовану. Вона відмовилася подавати скаргу. Ерванові було лише п’ятнадцять — він нічого не міг вдіяти, але пішов на місце злочину. Там побачив, що склеп порожній: ні поховань, ні предків. Жодного сліду Морванів-Коеткенів.
Вони піднялися на другий поверх, де були камери — «кімнати», поправив Ляссе. Насправді усе задумано так, щоб змусити тебе забути, що тут ув’язненні люди. Віконця дверей навіть мали полотняні шторки, які оберігали приватність пацієнтів.
— Ви державна установа?
— Напівдержавна, напівприватна.
— Отримуєте пожертви від приватних осіб?
— Так. Від деяких.
Ерванові було важко уявити профіль меценатів такого типу закладів. Помітивши його здивування, Ляссе посміхнувся:
— Ви здивуєтесь… Тут є педофіли. Сім’ї жертв дають нам кошти для проведення досліджень. Зло є викривленням, людською патологією. Не дивно, що ті, хто безпосередньо постраждав від нього, батьки жертв, вважають своїм обов’язком фінансувати нашу роботу в цій галузі.
Ерван слухав, але не перебивав. Його генетичний код не передбачав ставлення до убивць і ґвалтівників, як до хворих, за якими треба доглядати. Тепер вони перетнулися з кількома пацієнтами, які повільно совалися по коридору, хитаючись подібно лялькам-хитунцям. Поголені голови, вирячені очі, мішкуваті спортивні костюми: вони виглядали, як обкурені наркомани. Ніхто за ними не дивився, а вони здавалися такими слабкими, що навіть дитина могла б легко підніжкою звалити їх з ніг. Він подумав про поїдені шашелем пеньки, які розсипаються на порох від найменшого дотику.
Вони зупинилися біля однієї камери. Ляссе витягнув свій бейджик і відімкнув ним двері, як у готельному номері.
— Ось.
Порожнє приміщення близько семи квадратних метрів. Без електричних розеток і туалету. Прикріплений до підлоги стіл.
— Йому ніколи не змінювали камеру?
— Ніколи.
Ерван почав оглядати кімнату за методикою Кріпо, затримуючись на кутах, плінтусах, шукаючи якусь незначну деталь, живий слід.
— Що ви сподіваєтесь знайти? Графіті?
— Щось таке.
Ляссе засміявся:
— Ви уявлення не маєте, як живуть наші пацієнти. Одяг, електроніка, туалетне причандалля — все заборонено. А особливо ручки і усе те, що можна використати як зброю. Залишившись наодинці, вони практично нічого не можуть мати в руках.
Ерван став навшпиньки і дотягнувся до вузького, дуже високо розташованого віконця, яке виходило на огорожу з колючого дроту.
— Він терпіти не міг цей краєвид, — підкреслив Ляссе, підходячи ближче.
— Через огорожу?
— Ні. Через наповнені водою рови. Він казав, що духи ховаються саме у таких місцях. Йомбе бояться канав з водою, калюж, джерел…
Ерван пригадав, що Морван розповідав йому про важливість води: Фарабо убивав під час сезону дощів, міграційного періоду для духів.
— Він виходив на вулицю?
— Рідко. Боявся заснути біля підніжжя дерева і перетворитися на мурашник. Він жив у так званому «паралельному світі», як кажуть африканці.
Ерван подивився на годинник — він марнує тут час. Фарабо був схибленим на всю голову. Ляссе мав рацію: той був страшною потворою у часи Лонтано, але став просто одним із божевільних, якого до отупіння напхали ліками, і перебував у стані сплячки аж до смерті.
Психіатр, здається, здогадався про його розчарування:
— Ходімте. Я вам щось покажу.
Знову коридори. Вони пройшли через розподільчий тамбур, з якого можна було потрапити до великої зали, заставленої столами, мольбертами, пюпітрами. У приміщенні нікого не було — обідня година, — але там були малюнки, різні художні вироби, більш чи менш вдалі. Деякі лякали, інші здавалися результатом невмілих рук дитини.