— Якщо ми звідси не виїдемо, — волав Морван своєму водієві, — присягаюся, дістане від мене твій зад!
— Патроне, тут нічого не вдієш…
Скільки разів він уже чув цю фразу? І неодмінно із тією самою пісенькою на задньому плані: «А мені яке діло?». Чорні не дотичні до реальності. Між дійсністю та їхньою свідомістю існує прогалина, розлом, який часто викликає дуже дивну реакцію. Морван уже тисячу разів ламав собі зуби, пальці, нерви об це ставлення і давно знав, що неможливо щось змінити.
Він жбурнув кілька євро своєму співрозмовнику, схопив на задньому сидінні валізу і почалапав по багнюці до насипу вздовж узбіччя дороги. Якщо рухатися бадьорим кроком, то невдовзі вийде на вільну ділянку дороги. Була четверта пополудні: його літак прибув вчасно, і на якусь мить він подумав — життя нічого не навчило, — що встигне на зустріч, призначену на п’яту.
Він пройшов кількасот метрів з опущеною головою, проклинаючи по дорозі все на світі, а коли підвів погляд, раптом зрозумів, де він є. Довга валка роздовбаних автобусів і сяк-так підлатаних таратайок стояла у червоній воді. Тисячі муринів розмахували у болоті руками або терпляче сиділи на укосі з черевиками в руках, прикриваючись від дощу хто газетою, хто пластиковим тазиком. Чи то дантівська, чи то кумедна, на вибір, картина, насичені кольори якої викликали справжній захват. Здавалося, що гроза розігріла небо до червоного, на похмурих хмарах проступав мармуровий візерунок з бузкових ліній, як струмки розпеченої лави на чорній магмі. Внизу, аж до самого небокраю, усе затягнуло одноколірним серпанком: чиста сепія, ближча до червоного відтінку кориди, поглинула усі інші барви.
Морван вибухнув сміхом. У глибині душі він любив цей дощ, цей хаос. «Справжній порядок виникає на основі хибного порядку», як казав Флобер. Сила природи за кілька секунд змітає штучні споруди людини. Всупереч поширеній думці, в Африці ніхто не вищий за закон, тому що йдеться про закони природи. І атмосфера тут здоровіша, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах, де людина вважає себе повелителем. Потім приходить ураган Катріна, і все стає на свої місця. В Африці Катріна щоранку: тож немає сенсу бути надто високої думки про себе…
Такий був внутрішній діалог, коли він помітив, що вже минув затор із кузовів і намулу. Дорога знову бігла вище потоку води. Він махнув рукою і зупинив роздовбаний позашляховик. Машина була в такому болоті, що навіть не видно, яка це модель.
— Куди їдемо, патроне?
— Я тобі покажу, — відповів він лінґалою.
Чорний скривився, оскільки ця фраза місцевою мовою також означала: «Ти мене не надуриш». Він неохоче впустив пасажира і приберіг зайві слова: цьому не втулиш свій туристичний непотріб. Зрештою він і так мав достатньо клопоту, намагаючись хоч щось побачити перед своїм бампером: червоний дощ періщив у вікна, як струмінь високого тиску з «Karcher». Складалося враження, що на капоті ріжуть бика.
Кіншаса була величезною: плутанина з широких проспектів, які нагадували про існування якогось «планування», і крихітних кварталів, скупчених, наче термітники, які свідчили про те, що нині про планування давно забули.
— До ріки, — наказав Морван.
В’їхали на бульвар Лумумби. Тримаючись за ручку дверцят (їх трясло, як на лісовій дорозі у джунглях), Ґреґуар вкотре подивився на годинник: 17:00. Розклади і години важили тут не багато. Кабонґо і сам запізниться. Але зворотний літак відлітає о восьмій, і він не хотів його проґавити. В Африці ні на що не можна розраховувати, навіть на спізнення.
— Їдь Народним проспектом у напрямку «Морського» вокзалу.
Під зливою усі ці незавершені будови, жалюгідні ринки, брудні вулички, змінювали одне одного і зливалися в суцільне мерехтливе видовище з пурпурових струменів дощу, змоклих перехожих і яскраво-рябих крамниць.
Нарешті приїхали. Морван розрахувався з водієм і побіг. Кабонґо призначив йому зустріч в одному з ресторанчиків на березі ріки, біля Ґомбе, престижного району Кіншаси.
Їх величність були вже там: про це свідчили три чорних «Мерседеси». З десяток тілоохоронців походжали під дашком, з якого стікала вода. Навушники, пістолети, скрадливі погляди — таке враження, що вони охороняли самого Обаму. Морван не був наївняком: ні рації, ні зброя, мабуть, не працювали. Що стосується церберів, то від них уже несло перегаром од пальмової горілки.