— Ми на місці. Як у вас?
— У нас все о’кей. Є рух всередині?
— Глухо. Починаємо.
Ерван ступив крок вперед, тримаючись правіше, щоб не опинитися на лінії вогню. Він відчував, як піт стікає між пальцями на руків’я пістолета.
— Поліція, — загорланив він і затарабанив у двері. — Відчиніть!
Жодної відповіді. Він радше чекав, що відчиняться інші двері, як це щоразу стається. Жестом дав зелене світло Тонфі, який підійшов з тараном «Моношок» у руках. Перший удар: замок витримав. Ще один, потім ще один — рама була броньованою.
Під час кожного удару перед очима Ервана спливали дозволи, видані Перно префектурою поліції: дві довгоствольні рушниці 22 калібру, помпова рушниця «Ремінгтон» 12 калібру, автоматичний дев’ятиміліметровий «Ґлок», шестистрільний револьвер «Сміт-Вессон Магнум 357»…
Нарешті двері злетіли із завіс і звалилися всередину. Металева арматура вирвалася зі стіни разом з ними, мало не покалічивши Тонфу, якого за інерцією понесло вперед. Ерван відштовхнув його плечем, рефлекторно скочивши у позицію для пострілу:
— ПОЛІЦІЯ! ПО…
Незавершений попереджувальний вигук застряг у горлі. Стіни квартири-студії були забризкані кров’ю. Риски, візерунки і плями нагадували божества йомбе. Примітивні зображення масок. Списи у формі пеніса. Півмісяці у вигляді змій.
Перед тим це помешкання було лігвом головоріза, схибленого на зброї, ультраправих ідеях і багатьох інших дурощах, як-от жорстоке побиття футбольних фанатів, — про що свідчили вирізки з газет, пришпилені до стіни. Тепер воно перетворилося на поле битви, перекинуте догори дриґом, перекопане і прозондоване в усіх сенсах, а також полем страшної різанини. Увесь простір так залило кров’ю, що підлога виглядала, як на скотобійні. Важкий, металевий запах гемоглобіну вдаряв у ніс вже на порозі. Ритуальне вбивство Людовіка Перно відбулося менш ніж дванадцять годин тому.
Вони мовчки ввійшли досередини, інстинктивно, як вчили у школі поліції, сформували ламану лінію, на чолі якої був Ерван з пістолетом напоготові. У вусі пролунав голос:
— Де ви, чорт забирай!
— Все чисто. Ані живої душі вже немає.
— Як це?
— Підходьте, самі побачите.
У центрі кімнати (ліжко перекинули і приставили до стіни) у круглому задерев’янілому від засохлої крові плетеному кошелі було тіло Людовіка Перно, вкладене туди у сидячому положенні. Стирчала тільки голова, всіяна гронами цвяхів, сконцентрованими на ділянках чола, однієї щоки і підборіддя. Незважаючи на ці пошкодження, парашутиста ще можна було впізнати: поголена під нуль макітра, роззявлений від крику агонії рот. Встромлені в очні орбіти уламки дзеркала завершували картину. Де б він зараз не був, відтепер Перно міг бачити світ духів.
Фліки обійшли тіло. З кошика звисали почорнілі клапті. Нескладно здогадатися: закривавлені шматки шкіри. Ерван зауважив, що труп виглядає точно, як одна зі статуеток, які стояли на робочому столі його батька, і призначена для того, щоб приймати на себе вроки і хвороби. А ще, як одна з паперових фігурок Фарабо.
Він сховав пістолет і випалив решті:
— Викликайте прокуратуру, судову поліцію і поховальну службу.
Усі боялися наступити на залишки шкіри. Ерван здогадувався, що вони затримали дихання у цій кривавій бані. Уся сцена, здавалося, розгортається у сповільненому русі, у якійсь кошмарній атмосфері.
Він сам перебував у зміненому стані. Чітко фіксував у голові кожен факт, кожну деталь, але із запізненням і наче на віддалі. Навіть його власне дихання — уривчасте, стримане, щоб не вдихати запах пошматованого м’яса, — здавалося, відділилося від тіла.
З’явилися фліки з підрозділу оперативного втручання, і стало ще гірше: вісім чоловіків завмерли у стані ступору посеред червоної від крові кімнати.
Ерван висмикнув навушник і взяв телефон. Повільно — було таке враження, що кожен його рух розпадається на частини, — він написав есемеску Софії: «Вибачай. Я спізнюся».
Коли чорні його залишили, не міг навіть пальцем поворухнути. У машині просидів не рухаючись, із зв’язаними за спиною руками, майже цілу добу. За весь час йому дали можливість лише двічі «перепочити»: сходити до вітру і поїсти. Його постійно перевозили з місця на місце з мішком на голові, який потім знімали (або забували зняти) у кінцевому пункті призначення. Так чи інакше, довколишній пейзаж не дуже змінювався: занедбані стоянки, пустирища, покинуті промислові зони…