Лоїк і Ерван перезирнулися.
— Коли це було?
— Всередині серпня.
— Скільки ти для нього придбав?
— Стільки, скільки вдалося знайти. Кілька тисяч акцій. Це було нескладно: вони лайна варті.
Слабка спроба Серано, припертого до стіни і зіщуленого, відновити хоч якусь подобу авторитету.
— О’кей. Далі хто?
— Сєрґєй Борґіснов. Займається російськими інвестиційними фондами. Він заробив великі статки на власних гірничодобувних ресурсах. І раптом, не знати чому, захотів ще й африканських. Захотів «Колтано». Сказав, що там буде гаряче.
— Нічого більше тобі не розповів?
— Нічого, але і цього вже достатньо. Борґіснов ще те базікало.
— Він згадував про висновки фахівців?
— Ні.
— Пояснив, звідки у нього конфіденційна інформація?
— Ні! Просто пожартував: сказав, що має доступ до «першоджерела».
Братчики знову обмінялися поглядами: ставало дедалі зрозуміліше, що витік був з Африки.
— Скільки ти для нього придбав?
— Я вже не пам’ятаю. Гріб усе, що спливало. Купував дорожче, але вдалося нашкребти ще кілька тисяч.
— Коли?
— На початку вересня.
Ерван нічого в цьому не тямив, але міг собі уявити, що після таких оборудок курс акцій стрімко зростає. Він не слідкував за цією справою, йому було байдуже. Однак підозрював, що проблема була на кількох рівнях: по-перше, ці купівлі поставили Морвана у дуже делікатне становище (африканці, мабуть, підозрювали, що він і був замовником), по-друге, ці позиційні зміни спиралися на інформацію, яку він намагався приховати. Ще одна з його хитрих комбінацій.
— Ти щось чув про смерть Жана-П’єра Кло? — прокричав Лоїк, який усе більше скидався на Тоні Монтану.
— Я не знаю, хто це!
— Були ще якісь інші покупці?
— Був один, минулого понеділка.
— Хто?
— Один китаєць, якого я знаю багато років. Джоні Льюнг.
З таким ім’ям тільки в гонконгівські фільми про кунгфу. Усю цю справу огортав якийсь дух нереальності.
— Не знаю його, — категорично кинув Лоїк.
— Він працює у «Hong Kong Securities», у закупівельному відділі.
— Скільки він придбав?
— Майже двадцять тисяч.
— Він тобі нічого не сказав про свого інформатора?
— Це не той, що тобі щось розкаже. Але я так зрозумів, він хоче замилити очі власним клієнтам. Показати їм, на що він здатний.
— А ти не замислювався, чому ці типи раптом усі кинулися на «Колтано»?
— Я багато різного бачив…
— А ти не спокусився і собі трохи придбати?
— Через те, що троє телепнів вирішили влізти в якусь халепу?
— А ти впевнений, що вони не знайомі один з одним?
— Ні, ба більше, вони ніколи не здадуть своє джерело інформації.
— Але всі в Парижі базуються.
— Не зовсім. Масон вічно мотається між Парижем і Мадридом. Борґусінов з’являється час від часу. Льюнг має у Парижі філіал, але його там ніколи немає.
Ерван намагався уявити імовірний сценарій, але марно. Геологи, про яких говорив Лоїк, відпадають: він не міг собі уявити, як хтось із них несподівано з’являється у салоні паризької квартири зі своїми звітами під пахвою. З його точки зору версія з африканським інформатором теж не трималася купи: навіть якщо якийсь бельгієць, француз чи конголезець десь почув про нові місцеві родовища, навіщо йому звертатися саме до цих трьох банкірів, які вічно в дорозі?
— Добре. Ідемо звідси, — сказав він, плеснувши Лоїка по плечу.
Серано зробив круглі очі: він зрозумів, що насправді головним був той, кого він прийняв за найману горилу.
На вулиці Лоїк усе ще не міг вгамуватися, пританцьовуючи, як боксер.
— Немає з чого тішитися, — застеріг Ерван, — джерело інформації нам і досі невідоме.
— Але ж маємо імена покупців! Достатньо буде їх просто знайти і…
Ерван схопив його, аби змусити зупинитися і не рухатися:
— Ти роби, що хочеш, я вертаюся на роботу.
— Тато сказав, що…
— Стули пельку.
Його вразила дуже худа шия Лоїка. Він пам’ятав, коли братчик поборов свої ексцеси, то виглядав у костюмах за тисячі євро на добрих сімдесят п’ять кіло. Але зараз сорочка на ньому звисала. Наркотик знову згриз його аж до кісток.
— В кого були висновки щодо нових покладів?
— Є всього два екземпляри: один у мене, другий в тата.
— А тебе часом не грабували?
Лоїк завагався, але промовчав.
— То до тебе вломлювалися чи ні?
— Ні. Я перевірив: звіт у сейфі на місці.
— А в Катанзі? — кинув Ерван, відпускаючи його.
— Ніхто не в курсі. Не існує навіть мапи об’єктів. Тато розповів мені, що гелікоптер висаджував геологів за багато кілометрів від району вишуків. Звідти вони кілька днів йшли пішки з носіями, які навіть не знали, що ті шукають.