Раптом він зауважив тінь у кінці ряду контейнерів. Побіг туди і опинився біля вагонних платформ: нікого. Охоронець? Ні, він був би з ліхтариком або з псом, або з одним і з другим.
Там хтось був. Можливо, й не убивця, але хтось, хто не хотів, щоб його помітили. Флік пішов лівіше, вздовж ярусів ДФЕ. Пістолет у руці. Перший перпендикулярний прохід: нікого. Другий: те саме. Третій… Він уже почав було сумніватися, чи справді когось бачив.
Він хотів було вже повертатися, коли у четвертому проході помітив чийсь силует. Рвонув туди. Звернув, побіг, знову звернув. Почути щось, окрім віддаленого войовничого брязкоту металу, було неможливо. Інстинктивно повернув у лівий бік, потім побіг далі новим коридором праворуч.
Загубившись у цьому лабіринті кольорів, він уже не знав, де знаходиться. Над головою металися у різні боки промені прожекторів і оберталися стріли кранів. Поле зору обмежували гофровані металеві стінки. Згадалася анекдотична історія від морського офіцера про африканців, які замикалися в контейнерах, озброєні пилою для металу. Може, один з таких нелегалів? Що далі вглиб контейнерів, то більше він втрачав орієнтацію. Почувався, мов той в’язень, який, намагаючись врятуватися, лише тугіше затягує свої пута. Покликати когось на допомогу? Цих нічних роботів не перекричати.
Він розлючено вальнув в стінку одного з контейнерів і спробував уявити, що там може бути всередині. Африканські меблі. Спеції. Декоративні вироби зі шкіри. Фрукти… Флік у полоні бананів і круп — від сміху можна вмерти.
Раптом він впав на землю. Коли підняв голову, утікач уже побіг кудись вправо від нього. Мабуть, вискочив із своєї схованки, штовхнув і втік. Ерван стояв навколішки, впершись руками об землю: зброя випала з рук. Він, як спринтер, щодуху стартонув з місця, підібравши по дорозі свій пістолет.
Ще одне перехрестя. Утікач біг за сто метрів попереду лівіше, а його тінь неслася стіною з контейнерів. Знову з’явилася надія. Лабіринт уже не був такий глухий. П’ятдесят метрів. Звуки вантажної техніки ставали дедалі гучнішими. Силует незнайомця був повністю темний, голова теж. Чорний? Білий у балаклаві командос?
Не знати як, Ерван добіг до пірса. Знову помітив утікача, який промайнув між двох навантажувачів. З кожною секундою ставало все зрозуміліше, що той бігає надто швидко. Видно, спортсмен. Але Ерван теж займався бігом: він прискорився. Незнайомець оминав майданчик, рухаючись з іншого боку потяга, з’являючись і знову зникаючи у тіні вагонів. Здається, більше ніхто його не зауважив. Ні кранівники у своїх високих кабінах, ні водії диявольських навантажувачів, ні наглядачі з раціями — усю їхню увагу забирали контейнери, які ширяли в повітрі у сліпучому світлі прожекторів, немов живі.
Ерван зупинився, намагаючись знайти очима свою ціль і зорієнтуватися, як йому пробратися далі між рухомою технікою. Раптом він його помітив. Метрів триста попереду, за плямою світла, між ногами крана, який укладав ДФЕ. Той, власне, мчав до води.
Не довго думаючи, Ерван кинувся під стріли кранів і контейнери, які переміщалися на висоті кількадесят метрів над землею. Почулися свистки, скрегіт гальм, лайливі вигуки… Хтось із наглядачів наказав перервати вантажні роботи, докери почали кричати, завили сигнали тривоги. Але флікові було начхати: утікач уже дерся на «Апнеа Ґаяр», стрімким зовнішнім трапом, яким можна було потрапити на палубу корабля.
Ерван зигзагом, ухиляючись від навантажувачів та їхніх велетенських коліс, добіг до контейнеровоза. Утікач уже майже видерся наверх. Тепер його можна було краще роздивитися: метр вісімдесят з гаком, кремезної статури, у сірому комбінезоні. Однак досі незрозуміло, чи він чорний, чи просто у масці.
Ерван розштовхав портових вантажників, вигравши кілька секунд. Коли він вхопився за перила, той був уже на борту. Ось ти і в пастці.
Лише пастка була триста метрів завдовжки.
Штабелі з контейнерів займали мало не всю палубу, від борту до борту. Між ними залишили лише вузенький коридор для проходу. Ерван уже не біг: він просувався, як той канатоходець, ставлячи одну ногу поперед іншої. Тяжко дихав і знову почав відчувати біль у тілі.
Тут перед ногами з’явилося провалля: велетенські трюми, уже звільнені від вантажу і глибокі аж на шість-сім поверхів униз. Жодного сліду втікача. Він узявся за поручні металевої драбини й почав спускатися, кидаючи оком через плече. Помітив, як на іншому кінці судна в шаленому темпі один за одним зникають ДФЕ.
Знову вузький прохід. Дерев’яні піддони. Він перехилився через перила і побачив незнайомця, який кількома поверхами нижче перебігав по діагоналі порожній трюм. Ерван знайшов ще одну драбину, схопився за бічні поручні і поліз вниз, прогін за прогоном — швидше просто неможливо.