Опинився внизу. Нікого. З правого боку грюкнули двері. Він кинувся туди. Ще один трюм, повний контейнерів, які чекають, коли стеля над ними розійдеться і їх заберуть звідти на берег.
Пролунав брязкіт: десь відчинили, а потім зачинили двері. Якщо північ була перед ним, то звук почувся з північного заходу. Він рушив новим проходом лівіше, тоді ще одним вправо. Вони були такі ж вузькі, як і на палубі, а контейнери обабіч надійно зафіксовані залізними рамами, прикріпленими скобами до підлоги.
Він знайшов двері, відчинив їх і побачив перед собою надцяті металеві сходи, які нависали над напівпорожнім відсіком. Вкотре довелося вдавати еквілібриста, просуваючись вздовж стіни в самий кінець. Знову вниз. Цього разу опинився у залитій червоним світлом глухій клітині без іншого виходу. Вогнегасники. Пожежна сокира. Сигналізація.
Близьке відчуття: він був тут сам на сам з ворогом, у залізних катакомбах, які тхнули мастилом і морем, — і, судячи з усього, звідси не вийде, поки не схопить голодного нелегала або вбивцю.
Зауважив під ногами люк. Із зловісним передчуттям відчинив його. Лізучи всередину, без причини подумав про ді Ґреко, про його розтрощений кулею череп і слово, яке він залишив у передсмертній записці: «Лонтано»… Спустившись, приземлився ногами у калюжу чорного мазуту. Новим коридором можна було іти лише в один бік: прямо перед собою. Просуватися цими велетенськими трюмами було однаково, що плювати у пустелі. Безглузда й марна затія. Незнайомець добре знав корабель. Він заманив його на свою територію — у пастку, яку зараз зачинить. Кроків не було чутно. Ерван був на п’ятому або шостому нижньому рівні без жодних орієнтирів.
Чергові двері. Новий величезний і порожній простір, освітлений червоними аварійними лампами. Залізний сейф розміром з олімпійський басейн. Завмер, перевів подих і нагострив вуха. Насправді, він уже не міг далі рухатися. Найменший крок вперед — і він себе викриє.
Утікач був десь недалеко, він це відчував. Кути приміщення ховалися у темряві. З пістолетом у руці обережно почав просуватися вздовж стіни з лівого боку від себе. Цей відсік не був вантажним трюмом: його неможливо було звільнити раніше за верхні рівні. Чому ж тоді він порожній? Даремно думати, що «Апнеа Ґаяр» не була на сто відсотків завантажена. Що тоді?
Не встиг він пройти і п’ятдесяти метрів, як почув брязкіт дверей, в які зайшов кілька секунд тому. Він підбіг і помітив, що запірне колесо швидко обертається. Зловісно клацнувши, замок заблокувався.
Ерван мало не розсміявся: прослужити двадцять років у поліції, щоб тебе обвели, як зеленого новачка. Він сховав зброю, вхопився за колесо і спробував крутнути. Марно. Оглянув завіси і запірний механізм. Усе дуже щільно. Тоді побіг вздовж стіни, шукаючи інший вихід.
Раптом почувся шум водоспаду. Він підвів очі і заціпенів. Крізь отвори на висоті десять метрів спадали колони води, не менші, ніж на каскаді Іґуасу. Він був у баластному відсіку. В одному з тих резервуарів, які заповнюють водою, аби врівноважити посадку корабля або підтримувати відповідний рівень занурення під час розвантаження.
Не даючи волі паніці, Ерван вхопився за свою першу думку: знайти двері, які можна було б відчинити. Чалапаючи по воді відновив пошуки. Отвори водоскидів, відкрившись один за одним, з оглушливим гуркотом звільнили дорогу тисячам кубометрів води.
Але то була не просто вода, а радше якась темна, схожа на мазут рідка суміш. Ближче до самих отворів вона була жовтувата і нагадувала пінливі потоки, які викидають деякі хімічні підприємства.
Ще одні двері, здавалося, були наглухо приварені. Ерван обернувся. Бурхливі каскади спадали просто на нього. Вода вже піднялася йому до пояса. Холодна? Він не знав, бо по шаленій біганині тіло ще було добряче розігріте. Аби його не знесло, вчепився за колесо запірного механізму дверей. Пекельна раковина, з якої витягли затичку. Насправді, навпаки: вода не тікала, а невпинно піднімалася. Темна лінія поверхні води дійшла вже йому до грудей. Маса рідини спадала з глухим гуркотом гірського селевого потоку.
Знесилений, він врешті розчепив пальці, і його відразу знесло у центр резервуару — око вихору. Присмак солі на губах, присмак смерті у горлі. Незграбно перевернувся на спину — ніколи не вмів лежати на воді — і, намагаючись ні про що не думати, просто дивився, як наближається стеля. Дивне відчуття: він танцював журливий вальс, кружляючи навколо власної осі і здіймаючись до свого кінця.