Морван кинувся до неї, але зупинився за два метри. Тепер вона випромінювала хвилі — хвилі шоку, ненависті, безумства. Він відступив убік і дав їй пройти. Минуло кілька секунд і він зрозумів, що обійшлося без серйозних травм й переломів — про це свідчила її, нехай ще невпевнена, хода.
Її оточила юрба роззяв, які тепер розступалися і давали їй прохід. Нарешті він почав дихати, раз у раз повторюючи «дякую», хоч і не знав, до кого саме звертається. Усі неприємності, які на нього звалилися впродовж останніх днів, щезли як сон. Він навіть відчував себе готовим зустріти нові: банкрутство, вбивства, ув’язнення, що завгодно, аби лиш Ґаель була цілою.
У цю мить вона добряче хитнулася і впала. Морван встиг її підхопити, перш ніж Ґаель торкнулася асфальту:
— Моя дівчинка… Моя маленька…
Поруч з’явився Лоїк. Вираз його обличчя чітко вказував на місце хлопця у цьому світі: загублений, поза часом і всім іншим. Морван знову опустив очі: Ґаель, здавалося, от-от зомліє, але щосили намагалася залишатися притомною. На її блідому обличчі, вздовж правої скроні, розпускаючись, мов лілія на поверхні ставка, проступала синя гематома.
Він хотів поцілувати її в чоло, але вона знайшла силу його відштовхнути.
— Це тебе я мала б убити, — прошепотіла вона йому на вухо.
Близько шостої ранку над портом Фос розігралася гроза. Ерван, сидячи у кріслі біля вікна свого номеру в готелі, спостерігав, як дощ сірими струменями періщить у вуличні ліхтарі, наче з кулемета, січе краплями неспокійні води порту, а тисячі мокрих контейнерів, в очікуванні відправлення, блищать, ніби полаковані.
Він так і не спав — хіба на якусь коротку мить ніби провалювався у якесь багно і відразу прокидався. Багном була його родина, його минуле, усе те, що спонукало молоду жінку направити свої сили на знищення близьких. До другої ранку він перебирав у думках жорстокість батька, смирення матері, страх брата і сестри, цю вічну відразу, з якої складалося його «сімейне життя».
Можливо, він би й заснув, просто від утоми і відчаю, якби не батько, який подзвонив йому, щоб повідомити, що Ґаель спробувала позбавити себе життя.
— Знову? — відповів він і відразу пожалкував про те, що дозволив собі такий цинічний гумор.
Батько тихим монотонним голосом розповів йому, що сталося. Це не була одна з тих юнацьких спроб передозування ліками, промивання шлунка чи щось подібне. Цього разу Ґаель справді хотіла розпрощатися з життям. Через диво, яке мало б повернути усіх Морванів до Бога, вона вціліла.
— Де вона зараз?
— В Американському шпиталі: її обстежують.
У Парижі, точніше у Нейї-сюр-Сен, хвороби мають свій VIP-салон.
Хочеш померти без черг або просто лікуватися за великі гроші, тоді цей дивний заклад з американським акцентом і фотографіями медсестер сорокових років на стінах створено для тебе.
— Як вона почувається?
Морван відповів у своїй манері:
— Після цього я відвезу її до Сент-Анн.
Це була спеціальність Старого, який вічно клав туди свою дружину і лікувався сам. Ерван не став сперечатися. Йому потрібно було чим швидше повертатися до Парижа. Аби обійняти сестричку, яка плюне йому в лице. Заспокоїти батька, який вислухає з пальцем на спусковому гачку. Вдаватиме арбітра у цій родині психів, які завжди на межі вибуху.
Останні години ночі він провів у спогляданні крізь віконну шибу порту Фос і у гризоті сумління. Тільки-но зрозумівши, що затіяла Ґаель, він спершу спробував зв’язатися з нею: вона не взяла слухавки. Лоїку він вирішив не дзвонити, зважаючи на рівень кокаїну в крові, той зреагував би більш чи менш адекватно. Залишався Патріарх: Ерван поділився з ним своїми підозрами, намагаючись применшити проблему. Безуспішно. Треба було почекати до свого повернення і бути поруч під час їхньої конфронтації.
Зрештою, клан вкотре відвернув його увагу від інших подій. Попри те, що Ерван дивом вцілів після погоні, мало не загинув, і (можливо) впритул наблизився до убивці, його голова тепер була забита сімейними справами.
Він бачив з вікна, як приїхали його колеги. Чарівне видовище, як в старих фільмах про поліцію: термінал і поблискування мокрих контейнерів під дощем, калюжі на причалі з червоними і жовтими смугами, старенький «Сааб» фліків. Йому подобалася ця картина, і він подумав, що ранок, імовірно, приберіг йому ще кілька приємних несподіванок.