В машині марсельці підбили підсумки. Вони теж не спали тієї ночі. Всупереч першому враженню, виявилися продуктивними: за кілька годин понаписували рапорти, підготували усі необхідні запити і клопотання, аби отримати офіційний дозвіл відкрити контейнер номер 89AHD34. Сконтактували з прокуратурою, префектурою і окремими керівниками митниці. Усе залагодили. Можна перевіряти, чи є в тому контейнері горезвісні іржаві цвяхи.
Натомість, що стосується слідів і свідків — немає нічого. Усіх членів екіпажу допитали, а також більшість докерів, які працювали поблизу «Апнеа»: ніхто нічого не бачив. На борт піднялася команда криміналістів, аби позбирати відбитки пальців і пошукати імовірні органічні залишки: чисте марнування часу. Їм би хоч кілька днів на обмацування контейнеровоза — і що б вони там знайшли? Зрештою, їх звідти витурили через годину. Флік на пасажирському сидінні зітхнув:
— Корабель відходить сьогодні вранці, і доступ до нього вже перекрили. Нам залишився лише той контейнер.
— Його вже відкрили?
— В процесі.
Ерван замовк, розглядаючи у вікно цілковито порожні причали. Коли вони дісталися західних доків, він мусив протерти очі, перш ніж повірити тому, що побачив: мало того, що «Апнеа Ґаяр» була повністю завантажена новими контейнерами, так ще й увесь пірс звільнили. Безконечний потяг забрав свій вантаж, а решту, мабуть, вивезли вантажівками або перемістили на склади логістичної зони.
На місці залишився лише контейнер «Heemecht», з роззявленою пащею, з якої вивернув на бетон увесь свій вміст, як перекинутий смітник. Всередині нишпорили митники. Добували звідти менші коробки, в яких містилися ще менші. Така собі вантажна російська матрьошка.
Вони підійшли ближче. Злива не вщухала. Краплі відбивали на дощовиках митників цілу гаму низьких звуків, які нагадували якийсь зловісний марш.
— То вам дякувати за цей розгардіяш на мою голову?
Ерван обернувся. Позаду стояв кремезний чоловік у шапці і лижній куртці, впевнено розставивши ноги.
— Мені шкода.
— До дули. Ви виконуєте свою роботу, от і все. Тож поспішаймо, аби я зміг виконати свою.
Знайомство. Рукостискання. Представника «Heemecht» звали Ксав’є Шнайдер. Він виглядав таким здоровенним, начебто у нього куленепробивний жилет під курткою.
Ерван почав із загального питання:
— То це ви купуєте в Конго залізний брухт?
Шнайдер вибухнув сміхом:
— Ви не розумієтеся на морському фрахтуванні вантажів. Є продавці, які відправляють свої африканські товари, і покупці, які їх одержують. Між цими двома сторонами є ще аматор, який виряджає судно, власник корабля, який не завжди є аматором, персонал контейнеровоза, найманий зовсім іншою конторою, морський агент, який представляє у порту інтереси аматора… За усім цим безладом дивиться координатор, якого називають «фрахтувальник»…
— Ви?
— Ні. «Heemecht» несе відповідальність винятково за власні контейнери і подальшу доставку кожного вантажу до свого покупця. На тому кінець.
— Буває таке, що деякі вантажі забирають у вас тут на місці, з термінала?
— Ніколи.
Далі ходити колами не було сенсу:
— У вас є вантаж із залізяками?
Шнайдер відступив на крок і копнув ногою дерев’яний ящик, метрів два завдовжки. Ерван подумав, що він схожий на труну. Кришка була трохи зсунута. Він вперся черевиком і скинув її на землю: до краю набитий іржавими цвяхами. Різної форми. Різного розміру. Він взяв жменю: більшість була з тавром «БЗАК».
Нарешті хоч якась ниточка.
— Знаєте адресу доставки?
— Конфіденційна інформація.
Ерван поглядом покликав марсельських офіцерів на допомогу, але Шнайдер вже схаменувся і діставав з кишені куртки планшет:
— Жартую. Ящик мають відправити на адресу: вілла дю Бель-Ер, Париж, 75012. Отримувач Іво Лартіґе.
А ось і друга ниточка. Ерван подивився на представника компанії «Heemecht». Позаду нього виднілися залиті дощем доки і калюжі, на яких збиралися бульбашки. Він хотів його розцілувати. Хто ж купуватиме старі цвяхи, як не скульптор, який встромляє їх у свої твори?
Він уже знав, що нападником був не Лартіґе: навіщо красти цвяхи тут, якщо тобі їх доставлять додому? Тим часом Ерван підбирався ближче до вбивці.
— Ви вже мали з ним справи раніше?
— Знайоме ім’я. Вочевидь, наш постійний клієнт.
— Ви знаєте, що зазвичай містять його відправлення?
— Ні. Треба дивитися в документах.
Один з марсельських фліків підійшов і скептично запитав: