— Ви справді вважаєте, що той мужик вночі приходив по ті цвяхи?
— Жодних сумнівів.
— Чим же вони такі особливі?
Ерван глянув на залізяки, які тримав у руці. Шкіра на долоні почервоніла від іржі.
— Вони зачаровані.
Вертаючись літаком додому, Ерван — нарешті — читав матеріали Кріпо стосовно Іво Лартіґе. Кожен рядок свідчив про те, що він має вибачитись перед ельзасцем: від самого початку саме Кріпо, і лише Кріпо, опрацьовував найцікавіший слід.
Лартіґе — це творче псевдо, а справжнє прізвище художника Франсіоліні. Він народився 1952 року поблизу Больцано, на кордоні Італії та Німеччини. Син робітника металургійного підприємства, у дитинстві терпів побої батька і молитви побожної матері. Себто і спеку і холод, а це загартовує характер. У віці сімнадцяти років вступив до Школи красних мистецтв у Парижі. Під впливом нового французького реалізму (Іва Кляйна та його вогняних картин) і мистецького руху Флуксус (якому притаманне використання промислових матеріалів) він став на власний творчий шлях у вісімдесятих, створюючи роботи з різних залізяк, цвяхів, болтів, гачків… Згодом відкрив для себе традиційне африканське мистецтво — зокрема Майомбе — і почав робити своїх залізних велетнів, проштриканих цвяхами, скельцями і волокнами. А також прутні, нашпикані лезами, скульптури фрагментів тіл, понівечених сотнями уламків скла. Замість назви він просто давав своїм творам номери або часом називав серію робіт за описом цвяхів, які використав, — «Конго № 6, оп. 13».
Що стосується особистого життя — ні жінки, ні дітей, жодних офіційних стосунків. Щодо його діяльності як гуру шанувальників садо-мазо Кріпо так нічого нового і не знайшов, хіба якісь чутки. Доведеться покопатися і трохи забруднити руки в мазуті.
Проте Ерван зафіксував для себе чимало важливих фактів. По-перше, Лартіґе був заможним чоловіком — деякі роботи купували у нього за ціною понад мільйон євро, головно американські колекціонери. По-друге, він використовував у роботі цвяхи з Африки, і саме з Нижнього Конго. Ще одна побічна деталь: його скульптури прутнів, нашпикані цвяхами і лезами, дуже нагадували знаряддя, яким заподіяно анальні рани останніх жертв.
Безумовно, між Лартіґе і вбивствами існує зв’язок, але Ерван знав, що відстежити його буде складно, як знав напевне, що особу вбивці ще не встановлено.
Літак приземлився об одинадцятій, і він ще раз спробував увімкнути телефон. О диво: екран подав ознаки життя. Він гарячково почав проглядати повідомлення. Серед навали службових есемесок перлина, якої чекав: повідомлення від Софії, яке подіяло на нього, як вибух нервових імпульсів від кокаїну.
Італійка просто написала: «Ти сердишся?».
Дитячі забави початкової фази закоханості, від яких дурієш, розпадаєшся на частинки і враз збираєшся докупи. Ерван був готовий продовжувати слідство і дужий здолати сьогодні хоч які перешкоди. Але коли він помітив на голову вищу від решти постать батька, який чекав біля входу до зони прильотів Орлі, його ентузіазм одразу вгамувався.
Зрештою, зустрітися вони домовилися раніше. Насамперед, Ерван мусив відвідати Сент-Анн. Поцікавився, як Ґаель, але міна на обличчі Морвана говорила сама за себе. Виглядав так, наче за ніч схуд на десять кіло, від цього їхня схожість стала тепер виразнішою. Лице нервово сіпалося, а почервоніла й облущена шкіра, здавалося, розсипалася в повітрі.
Розмова швидко перейшла на технічні аспекти афери з акціями, щоб уникнути більш болісної теми: мотивації вчинку малої.
— То банкірам не знати хто здає інформацію, і вони зараз же у неї повірили?
— Твоя сестра не «не знати хто». Вона моя дочка і сестра Лоїка. Дитина «Колтано». Мабуть, підкинула їм інформацію, клеючи із себе дурепу. Хлопці поцікавилися і переконалися, що все достовірно.
— А що ти збирався робити з тими новими родовищами?
— Не варто про них говорити у минулому часі: я буду експлуатувати їх потайки і поспіхом.
— За спиною африканців?
— З цим проблеми не було б, якби курс не підскочив.
— А тепер?
— Якось дам собі раду.
Морван керував машиною спокійно. Суботній полудень, вони їхали десь серед паризького передмістя. Навколишня картина свідчила про безсумнівну перемогу бетону над життям. Викапані двійники у чорному мерседесі і темних костюмах чудово сюди вписувалися: поховальне бюро по дорозі на цвинтар.
— Не розумію, нащо тобі це все у твоєму віці? Невже бракує грошви?
— Легко зневажати гроші, коли в тебе їх немає. До речі, і це неправда. Ти ж у глибині душі добре розумієш, що грошва чекає на тебе разом з квітами на моїй могилі.