Раптом він згадав про одну деталь — краще вже розколупати всі гнійники одразу:
— Ми подивилися останні дзвінки Анн Сімоні, вона телефонувала тобі багато разів у день смерті.
— Так.
— Чому?
— Я не знаю: я не встиг їй віддзвонити. Можливо, почувалася у небезпеці, можливо…
Він не завершив фразу і Ерван подумав, що це правда — щоразу з’єднання тривало якісь секунди.
— Іво Лартіґе, це ім’я тобі щось говорить?
— Якийсь художник?
— Припини вже, тату. Хлопець робить двометрові мінконді, як ти можеш не знати?
— Я знаю, хто це. Він підозрюваний?
— Маю намір допитати його сьогодні.
— Як успіхи у справі? Що це за бучу ти влаштував у Марселі?
Ерван усміхнувся:
— Просуваюся крок за кроком.
— Варто вже другу вмикати. Вбивство Перно на перших шпальтах газет. Усі мені набридають дзвінками, ти…
— Дай мені ще один день.
Під’їхали до в’їзної брами. Морван зробив знак, і йому підняли шлагбаум. Ці загадкові владні повноваження завжди…
— Твоя сестра у павільйоні Брока.
Справжній зацькований звір.
Вона спостерігала за батьком і братом біля свого ліжка і бачила мисливців у червоних плащах з ріжками на плечах, які щойно позлізали з коней і вже патрають оленицю — саму Ґаель. Дістають з роздертого живота її нутрощі і кидають собакам, які бігають навколо і виють, сп’янілі від запаху крові.
В Американському шпиталі вона довго не затрималася: жодного перелому, жодної подряпини, чисте диво. Але диво за допомоги диявола. Далі її забрали до Сент-Анн. ГКТО — госпіталізація за клопотанням третьої особи. Вона не мала навіть сили опиратися. Була вже під дією седативних засобів… готова до використання.
— Як ти, дорогенька?
Меґґі схилилася над нею. Ледь рудуватий відтінок волосся, обличчя в зморшках. Вирячені очі робили її схожою на хижу птаху.
Серійним убивцею матері було саме життя.
Ґаель помітила в її руці зернятка каліфорнійського маку (Меґґі сама вирощувала його на балконі через заспокійливі властивості). Під час розмови мати жадібно гризла зернята, нагадуючи одне з тих облізлих звіряток, яких можна побачити у паризькому Саду рослин. Саме такі дрібні мамині дивацтва дратували Ґаель найбільше.
— Я в порядку, Меґґі, — прошепотіла вона. — Я… Мені просто треба відпочити.
— Звісно.
Вона поцілувала Ґаель мокрим поцілунком. Велика Буржуазна Богема відпустила гріхи, пробубнівши, як їй шкода, що дочки не буде на найближчому родинному обіді. Яке блюзнірство!
Меґґі відійшла і Ґаель тепер могла роздивитися інших: Ервана і Старого, які стовбичили, як два поліцейські кийки, втупившись похмурими, як їхні костюми, поглядами; Лоїк стояв збоку, розгублений, заздрісно зиркаючи краєм ока на сусіднє порожнє ліжко. Він, мабуть, теж був не проти тут полежати і прикластися до її снодійного…
Вона заплющила очі, аби позбутися цієї картини.
Брати Блюз пошепки перемовлялися між собою:
— Не маю до них довіри. Візьми когось із своїх хлопців, щоб дивився за нею.
— У мене в команді є новачок…
— Дуже добре.
— Але лише на цю ніч.
— Ясна річ. Завтра побачимо.
Вона усміхнулася, не розплющуючи очей. Хочуть за нею дивитися, чудово. Кажуть, що їй треба багато спати, теж добре. Усім, хто часто страждає на депресію, відомо, що сон — єдиний порятунок.
Те, що її план зазнав невдачі, не мало значення. І те, як її викрили. Важливим було те, що вона знову помилилася. Дякуючи цьому задуму вона тижнями, навіть місяцями, трималася на ногах. А втім, ненависть — це глухий кут, примарна ілюзія. Успіх чи невдача, присмак по собі вони завжди залишають однаковий — гіркоту…
Розплющивши очі, приємно здивувалася. Мабуть, заснула: усі забралися геть. Вона насолоджувалася тишею, просякнутою лікарняними запахами і втомою — важкою, спертою, мало не життєдайною тишею божевільні.
На світанку, коли її сюди привезли, черговий психіатр, румун, після загального огляду та електроенцефалограми влаштував Ґаель екскурсію її відділенням. Палати, їдальня, автомат з напоями… Нічого такого, якби не той факт, що звідси не вийдеш. Перше, що вона почула, було клацання замка. І останнє теж.
У голові знову і знову спливала сцена на балконі, але вже не така виразна через дію ліків. Вона відчувала, як перед нею розкривається порожнеча, втягує у себе, і вона помирає. Та найгіршим було інше. Найгіршим був мотив, який її на таке підштовхнув. Вона не хотіла вбивати себе. Просто боялася свого батька — цей страх так глибоко засів у її підсвідомості, що буквально вибухнув у серці. Їй вже двадцять дев’ять, а він нікуди не дівся. Як ракоподібні, вона наростила міцний екзоскелет, але плоть всередині залишилася такою ж вразливою.