Вони обернулися на голос.
— Іво Лартіґе, — сказав чоловік, який затримався на вузенькому тротуарі. — Я так гадаю, ви прийшли побачитися зі мною?
Ерван знав, що той не відповідатиме прикметам його викрадача цвяхів, але коли побачив скульптора, то усі можливі сумніви відразу відпали: Лартіґе сидів в інвалідному візку.
Флік приховав здивування і простягнув своє посвідчення — це дало йому кілька секунд, аби відновити самовладання. Інвалід подивився на бейдж з триколором і повернув його Ервану, уважно розглядаючи своїх гостей.
— Розсіяний склероз, командире. Я прочитав у ваших очах, що ви мали про мене неповні дані. Ідіть за мною. У мене є гаряча кава.
Шестиметрові стелі, кількасот квадратних метрів площі: над майстернею височів широкий мезонін. А ще вище залізні балки підтримували скляний дах на металевій конструкції. Крізь нього у приміщення потрапляло сіре розсіяне світло, таке ж холодне, як з вітражів.
— Це колишній вокзал Бель-Ер, — коротко пояснив художник, ставлячи три філіжанки на невеличкий круглий столик на одній ніжці, обпалений, заплямований фарбою.
Ерван з Кріпо міряли кроками простір майстерні, вражені його мешканцями: багатометрові колоси, які відтворювали тривожну наївність африканських фігурок. Зігнуті під прямим кутом руки, торси у вигляді монолітних блоків, круглі, як отвори гарматних дул, очі. Усе іржавого відтінку, ба більше ніж просто відтінку — розпорошена тривога, яка стискає тобі серце.
— Ви, мабуть, прийшли через ті нещодавно скоєні вбивства? — додав Лартіґе, жестом запрошуючи брати собі каву. — Що ви цим хочете сказати? — спитав Ерван.
— Я читаю газети. Очевидно, манера дій вбивці нагадує мої скульптури…
Їх приймав у себе недурний чоловік: вдасться зекономити час.
— Згідно з отриманою нами інформацією, одна з жертв, Анн Сімоні, цікавилася вашою… групою.
— Про що йдеться?
— Про «no limit».
Лартіґе кивнув головою, наче сам собі.
— Я з усіма не знайомий. А якби хотів вас спровокувати, то сказав би, що взагалі нікого не знаю.
— Де ви збираєтесь?
— Це залежить… Покинуті промислові зони, підземні паркінги і тут також…
— Ви не знаєте, кого приймаєте в себе?
— Ці вечірки відбуваються на засадах анонімності.
— А запрошення як?
Лартіґе гигикнув. Тіло у нього було худе і видовжене, якби його випростати, то виглядав би цілком елегантно. Але у своєму візку він, навпаки, здавався атрофованим. Одне плече надто високе, вузлуваті ноги, покручені руки. При погляді на Лартіґе складалося враження, що його тіло колись звело якоюсь дивною судомою і досі не відпускає.
— Немає запрошень. Ми діємо, як терористи. Жодних письмових слідів. А головне — нічого в інтернеті.
Ерван одним ковтком випив свою каву — чудова.
— Ви вважаєте себе терористом?
— Якщо йдеться про тероризм проти буржуазного ладу і нетерпимості мас, так.
Тільки не починай. Він помітив на стіні чорно-білі фотографії. Деталі його вразили: голова, обплетена шкіряним шнурком, макрозображення ротів, великих пальців на ногах і метеликів, рушниця між ампулами морфію…
— Жак-Андре Буафар, — прокоментував Лартіґе, наближаючись. — Лікар і фотограф, недооцінений геній групи сюрреалістів. Знавці ставлять його вище за Мана Рея…
Світлини випромінювали якесь хворобливе відчуття неспокою, яке дивним чином перегукувалося з роботами Лартіґе і його деформованим тілом.
— Минулої ночі, — продовжив Ерван, — я був у Марселі…
— Я в курсі. Мені телефонували з «Heemecht». Завдяки вам моє відправлення затримується щонайменше на тиждень.
— Можна сфотографувати ваші твори? — спитав Кріпо з айфоном у руці.
— Без проблем, фотографуйте, тільки якщо не будете поширювати їх в інтернеті.
— Навіщо ви купуєте ті цвяхи, пане Лартіґе?
Каліка розвернувся на візку лицем до співрозмовника. Глибокі ієратичні риси його обличчя здавалися гострими, мов лезо. Ерван подумав про лезо загартованого самурайського меча, який розжарювали до червоного, а потім різко охолоджували. Здавалося, що лице Лартіґе пережило схожу процедуру.
— Відповідь вам відома: я черпаю натхнення з магії йомбе, і мені здається більш… автентичним підходом використовувати цвяхи, зроблені у Конго.
— Ви гадаєте нґанґа теж їх використовують?
Скульптор посміхнувся. Попри свою фізичну ваду, він мав своєрідну манеру дивитися на людей зверху вниз. Його світло-сірі очі під важкими повіками здавалися, наче вирізані ножем. Замість того, щоб надавати йому сонного вигляду, ця риса робила його схожим на готового до нападу хижака.