Перед виїздом надрукував його сторінку із Вікіпедії. Себастьян Редліх народився 1961 року, вивчав антропологію у Парижі і за найменшої нагоди вирушав до Центральної Африки. У вісімдесят дев’ятому захистив наукову роботу, присвячену знахарям Нижнього Конго, після чого продовжив своє дослідження. Відтоді написав чимало наукових статей, всяких загадкових праць, брав участь у конференціях, а потім, у 2000-х роках, отримав посаду викладача в університеті Париж VII. Саме у цей період він видав «Чорну магію Нижнього Конго», науково-популярну працю, яка не мала жодного успіху. У тій статті також повідомлялося, що цей чоловік ногою не ступав в Африку після 2003 року, але провів усю свою молодість в джунглях, підчепивши там усі можливі болячки екваторіального лісу — від малярії до сонної хвороби, не оминув його й амебіаз. Міцний чоловік.
Ножан-сюр-Марн. Зелене місто, повне дерев і квітів, ліниво розкинулося на берегах Марни.
— Їдь до причалу з човнами.
Вони дісталися ріки, коли вже стемніло. Цегляні будиночки, плакучі верби, на хвилях гойдаються човни. Потрапили у світ ресторанчиків, прогулянок на човнах, неквапливих рибалок, ніби у передмістя, але яке хоче вдавати із себе село: тунелі виглядали новозбудованими, береги зміцнені бетоном, катери і баржі нагадували декоративні макети… Ріка вздовж дороги ховалася за тисами і кипарисами, а потім зникала. Судячи з номерів на табличках, вони прибули на місце. Баржі були пришвартовані нижче.
— Ставай тут. Підемо далі пішки.
Вони спустилися стежкою, яка вела до Марни. Кожен понтон мав свою поштову скриньку. Баржа етнолога скидалася на військове судно. Її корпус і палуба, пофарбовані у чорне, зливалися із темрявою. Діставшись до корми «Йомбе» (так називалася баржа), вони виявили ЧШТК.
Кріпо зробив фото. Почувся гавкіт. Двоє фліків здригнулися: на палубі гарчав бежевий рахітичний пес з великими вухами.
— Панове?
Трохи вище здоровенний тип, схожий на морського вовка, цілився у них з помпової рушниці. Ерван впізнав модель — славетний «Ремінгтон 11–87»,на озброєнні американського війська — і чоловіка з обкладинки.
— Себастьян Редліх? — спитав він, не втрачаючи самовладання. — Карний розшук. У вас є дозвіл на цю зброю?
— А як ви думаєте? — засміявся етнолог, опускаючи рушницю. — Я в себе вдома і не мушу ні перед ким звітуватися. Якщо ви хочете піднятися на борт, то варто змінити тон.
Флік усміхнувся у відповідь і показав посвідчення:
— Я майор поліції Ерван Морван. Це мій заступник, лейтенант Кріслер. Ми приїхали поставити вам кілька запитань.
Редліх простягнув над водою руку, взяв бейдж з триколором і почав уважно його розглядати. Поклав рушницю на зігнуту в лікті руку і дістав з бокової кишені військових штанів ліхтарик. Здається, він жив тут, як в Африці, без електрики і найменших вигод.
Ерван скористався можливістю роздивитися господаря баржі. Якщо Лартіґе його здивував, то Редліх виглядав так, як він собі й уявляв: брудний, неголений, у вільній картатій сорочці поверх футболки з логотипом якоїсь марки африканського пива. На його змарнілому обличчі помітно виділялися величезні бакенбарди, які робили його схожим на героя коміксів Росомаху, змоклого під дощем.
— Морван, — сказав той стурбовано, — як Ґреґуар Морван?
— Це мій батько.
— Піднімайтесь, — кинув він, повертаючи посвідчення. — У мене є кава.
Такі самі слова промовив Лартіґе чотирма годинами раніше. Ерван зауважив ще одну деталь, яка їх пов’язувала: Редліх кульгав. Він був скривлений і волочив ногу так, наче вона була дерев’яною.
Черговий кандидат не міг бути втікачем з порту Фос. Піднімаючись трапом на баржу, Ерван відчував, що замість того, аби просуватися вперед, він повертається назад.
— Сідайте, — звелів Редліх, пораючись в глибині каюти.
Вони знайшли собі засмальцьовані табуретки під столом із темного дерева. Усе виглядало, ніби після пожежі: стіни, меблі, штори… Абсолютно чорний антураж. Вирізнялися лише африканські речі, вишикувані на поличках. Талісмани йомбе, звісна річ, але також фігурки, прикрашені мушельками, шкіряні маски і списи, від яких віяло справжньою естетикою смерті. Решту простору займали книжки. Попід стінами, стосами у кутках, купою на підлозі, наче ними позатуляли шпарини.
— Я саме шукав, де б це відсвяткувати Геловін, — прошепотів Кріпо.
Але найгіршим був сморід: мішанина запахів водоростей, мокрого картону та екскрементів тварин.
— Вам каву з цукром? — спитав етнолог.
— Мені без котячої сечі, — тихенько сказав Кріпо.