— Замовкни, — Ерван обернувся до Редліха. — Дякуємо, цукру не потрібно.
Етнолог повернувся з гейзерною кавоваркою і вищербленими горнятками, які поставив на столик. Півтемрява, кульгання, чорна вода за ілюмінаторами: атмосфера, наче в корчмі Адмірал Бенбоу з «Острова скарбів».
— Ви прийшли сюди через вбивства, про які пишуть в газетах?
Він поналивав кави. Вже і так доволі різкий дисонанс запахів у приміщенні підсилив сморід перепаленої землі.
— Що ви про це думаєте? — спитав Ерван, зауваживши настороженість господаря майстерні.
— Убивця імітує Людину-цвяха, але журналістам явно нічого не відомо про цю кримінальну хроніку.
— За нашою інформацією ваша книга «Чорна магія Нижнього Конго» є єдиною, де згадується ця стара історія.
— І це робить з мене підозрюваного?
Анінайменшого натяку на хвилювання у голосі. Радше типова агресія старого буркуна, вічно налаштованого проти фліків, проти порядку, проти всього.
— Якийсь псих міг вас почитати і надихнутися.
— У такому разі, — засміявся він, — у вас не дуже багато підозрюваних. За десять років я продав десь зо триста примірників.
— Чи є серед цих читачів хтось, хто з вами контактував?
— Немає.
Він пошарив у нагрудній кишені і вийняв звідти пачку «Жітан» на кукурудзяному папері. Ерван думав, що такі цигарки не продають вже давно.
— Вас ніхто ніколи не розпитував про Тьєрі Фарабо?
— Не пригадую такого, — відповів той, припалюючи цигарку.
— А з ким ви спілкувалися, коли збирали матеріал для розділу, присвяченому Людині-цвяху?
— У дев’яностих роках я був у Катанзі. Там познайомився з хлопцями, які знали цю історію і навіть знали самого Фарабо. Я занотував їхні свідчення.
— Ви зберегли зв’язок з кимось із них?
— Переважно з місіонерами, які повернулися до Бельгії.
Редліх обійшов столик і попрямував до комода. У нього була специфічна манера кульгати, начебто виражаючи своєрідну затаєну злість. Він відчинив шухляду, порився у паперах і повернувся зі жменею візитівок і прізвищ, занотованих на аркушах з блокнота.
— Ці люди нині мешкають у фламандській частині Бельгії.
Ерван передав картки Кріпо, щоб зробити фото.
— А мій батько, ви з ним контактували?
— Звісно, але він не захотів відповідати.
— Чому, як ви гадаєте?
— Мабуть, вам потрібно запитати його самого.
Редліх врешті всівся біля краю столу, насилу всунувши під нього свою негнучку ногу. Тепер він ще більше скидався на Довготелесого Джона Сільвера.
— А з самим Фарабо ви зустрічалися?
— В кінці вісімдесятих років. Його тоді утримували у психіатричному притулку поблизу Кортрейка у Західній Фландрії.
— Вам дозволили розпитати його?
— Без проблем. Він був дуже спокійний, але непослідовний. Як би там не було, відмовився згадувати про убивства і свій арешт. Здебільшого розповідав мені про своє дитинство.
— Такого я у вашій книзі не читав.
— Моя книга присвячена чарам йомбе, це не біографія вбивці.
Ерван не стримав цікавості:
— Чи не ставалися з ним у перші роки життя якісь особливі пригоди, травми, які можуть пояснювати таку вбивчу схибленість?
— Скидається на те. Фарабо народився в сім’ї збанкрутілих бельгійських колоністів у верхній частині долини Лукая. Батько пив, мати стрибала на все, що рухається, включно з чорними. Йому дуже рано довелося самому собі давати раду, жив поміж місцевих селян, здебільшого йомбе. У дванадцять років він пройшов ініціацію кемба, яка триває кілька місяців.
— В чому вона полягає?
— Це описано в моїй книзі. Треба прочитати розділ про…
— Раз ми вже тут, підсумуйте коротко про що йдеться.
Редліх прочистив горло, наче металевою щіткою пошкрябали іржаву решітку.
— Перший етап — це обрізання по живому. Біль є частиною випробування. Потім хлопчику дають отруту, яка його присипляє. Символічна смерть. Коли він прокидається, йому голять голову і помазують білою глиною. І лише тоді починається навчання. Його вчать спілкуватися з духами, полювати, терпіти. Кемба означає «витривалість», «мужній опір»… Дитину шмагають, кидають в яму зі зміями, залишають саму в лісі на цілу ніч…
Ерван міг собі уявити, як вплинула така ініціація на європейського хлопчину, який лишився без батьків, без підтримки рідних.
— А тоді ніхто не помітив його зникнення?
— Не знаю. Але, як я вже казав, батьки покинули його напризволяще, і малий звик жити з чорними на будовах і плантаціях.
— Як ви гадаєте, він саме через ці випробування втратив глузд?