— Ні, але на користь вони йому не пішли. Згодом його забрали до Катанґи єзуїти.
— У Лонтано?
— Спершу у Лубумбаші. Він закінчив там школу, а тоді його відправили в Лонтано, де вчився на інженера. Якраз тоді він постав в очах інших як нґанґа.
— Ви маєте на увазі інших білих?
— Звісно, ні. Навіть в університеті Фарабо шукав собі компанію чорних, що в ті часи було досить незвично. Він здобув репутацію дуже вмілого знахаря. Насамперед, через те, що був родом з Центрального Конго — так колись називали Нижнє Конго. А ще тому, що був білим. Вважали, що він прилучився до найстрашніших духів: Мбола Мвунґу, горбань, який карає злодіїв проказою, Нзазі, тремтяче цуценя, яке падає з неба як грім на голову, а його сеча може вбити людину…
Ерван і Кріпо перезирнулися: здається, в їхньому досьє і близько не було такої інформації.
— Слід добре розуміти одну річ, — продовжив Редліх схвильованіше, — нґанґа є володарем таємниць, ворогом чаклунів і несправедливості. Такий собі флік із іншого світу, гарант порядку. До нього приходили родини «тих, кого з’їли», різні хворі, вожді племен просили про допомогу… Фарабо не боявся паралельного світу: той був полем його діяльності.
— Якщо він був такий відомий, його б мали підозрювати в убивствах, так?
— Між чорними так, звісно. Але, ясна річ, ніхто бельгійцям про це не казав. Проливати кров білих, аби викликати духів — це дуже потужна магічна дія.
Ерван зауважив, що баржа гойдається. Ледь-ледь, але достатньо, аби внутрішнє вухо зреагувало на порушення рівноваги. А разом з тими запахами його почало нудити.
— Що, на вашу думку, було поштовхом до першого вбивства?
— Без поняття. Статус нґанґи коштував йому чималої кількості заздрісників і суперників. Мабуть, він переконав себе, що звідусіль на нього нападають чаклуни, що демони жеруть його душу. Тож йому були потрібні дуже могутні мінконді, — Редліх втупився поглядом на дно свого горнятка. Бакенбарди і розкуйовджене волосся надавали йому справді відповідного вигляду. — Врешті Фарабо почав встромляти голки у власну плоть. Він сам став нконді! Кави?
Ерван відмовився — його нудило, от-от блюватиме. Кріпо, сховавшись у напівтемряві, промовчав. Або заснув, або непомітно робив нотатки.
— Як, на вашу думку, — продовжив Ерван, — убивця дізнався про Людину-цвяха?
— Є моя книга. Є ще Катанґа. Там ця справа добре відома.
— Ви здивувалися, коли прочитали про це в пресі?
— І так, і ні. Історія Фарабо не дуже відома, але у ній є щось захопливе. Молодий хлопець, сором’язливий і замріяний, який став надмогутнім чаклуном. Справжній супергерой.
— Радше суперлиходій.
— Ви ж розумієте, що я маю на увазі.
Йому ставало дедалі гірше: запахи сечі, вологої деревини, дизельного палива і печія від кави у горлі…
— Анн Сімоні: ви раніше чули це ім’я?
— Ніколи. Прочитав про неї у газеті, як усі.
— Людовік Перно?
— Те саме.
— Вісса Савірі?
— Скільки таких у вас?
Ерван ставив ці питання для годиться. Ні те, що Редліх добре знався на магії йомбе, ні те, що він володів «Зодіаком», не робили з нього підозрюваного. Крива нога була його своєрідним твердим алібі.
— Можна відчинити вікно? — спитав він, підводячись з місця.
— Ні. Ми перебуваємо нижче рівня води. Виходьте назовні.
Ерван з полегшенням вийшов на свіже повітря. Кріпо за ним, непомітно тримаючи у руці телефон. Він не робив нотаток: записував свідчення, як репортер.
— А той пришвартований позаду ЧШТК давно у вас?
Етнолог щиро засміявся і викинув недопалок «Жітана» за борт.
— Ви таки мене підозрюєте.
— Чому ви пов’язуєте свій «Зодіак» з убивствами?
— В усіх статтях згадувалося про човен убивці. Модель «Харікейн».
Ерван не пам’ятав, щоб він ділився цією інформацією з журналістами, але кращої пліткарки, як будинок 36, годі собі уявити.
— Ви часто ним користуєтесь?
— Ніколи. Він здох. Якщо вам вдасться на ньому відплисти, ставлю випивку.
— Де ви були у вікенд 8 вересня?
— Тут, на своїй баржі. У мене є сусіди: можете їх розпитати. Того дня було скоєно вбивство?
— А у вівторок, 11 вересня, о шостій вечора?
— Читав лекцію в університеті Париж Дідро. Три сотні свідків, — він засміявся у темряві. — Це серйозне алібі!
Збоку Кріпо тепер намагався подружитися з потворним псом з мордою лисиці.
— В ніч з 12 на 13?
— Спав тут. Сам, на жаль…
— А вчора ввечері?
— Те саме.
Ерван подивився на годинник: минула восьма година. Ще один візит пішов на марно. Він глибоко вдихнув вологе повітря, насичене ароматом прибережних дерев.