— Ви знаєте Іво Лартіґе? — спитав він на завершення.
— Звісно. Один з тих небагатьох, хто справді читав мою книжку. Він цікавиться магією йомбе і Людиною-цвяхом. Багато разів приїжджав до мене на факультет. Ми приятелюємо.
— Як би ви його описали?
— Незвичайний. В його уяві як художника ті жертви-жінки, ті скульптури, вирізані з людської плоті, набагато цінніші, ніж його власні іржаві штуки.
Ерван з ним подумки погодився.
Він покликав Кріпо і схопився за поруччя, аби повернутися на трап:
— Дякуємо, пане Редліх.
— Ви забули поставити мені одне питання.
— Яке?
Той тупнув підбором по палубі:
— Про історію з моєю ногою!
— Це якось пов’язано з Людиною-цвяхом?
— Жодним чином. Катастрофа літака у дев’яностих роках поблизу Муанди, у гирлі Конго. Стрімке зараження. А лікував мене нґанґа, — він знову тупнув підбором з якоюсь понурою приємністю. — Магія йомбе має широке поле для розвитку!
Знову до роботи.
Кілька телефонних дзвінків по дорозі. Тонфа пустив коріння в морзі. Фавіні ганявся за привидом — Перно. Одрі за леопардом із бразильської воєнної школи «lа Guerra nа Selva» і за самогубцею — Жаном-Філіппом Маро.
Левантен теж не просунувся ані на крок. Він усе ще чекав на коди, аби отримати доступ до картотеки «поза підозрою» і встановити родича майбутньої жертви, яку вже, мабуть, убили. Що стосується зразків крові з тіл — жодних результатів. Завершував вже сороковий аналіз. Ерван звелів продовжувати: він був упевнений, що з’явиться інша група крові — самого вбивці.
Як біда, то вже в усьому — жодної звістки від Софії.
— Ти не проти, як я тебе тільки підвезу? — спитав Кріпо. — Хочу ще забігти до себе.
— Без проблем.
Йому теж варто було б заскочити додому: він смердів потом і котячою сечею. Однак думка про те, щоб опинитися самому в чотирьох стінах і чекати на дзвінок від італійки, його лякала. Він волів киснути у власному соку в будинку 36. Увійшов у браму, звернув до сходів «А», почав підніматися у темряві догори.
— Тебе чекають, — сказала Одрі, з якою він перетнувся на п’ятому поверсі.
— Хто?
— Якась багата буржуйка, якій потрібен мужній флік. Класика. Я направила її до зали для нарад.
Йому так і не вдалося прищепити Одрі відчуття субординації. Та нехай: її погані манери компенсували добрі результати роботи.
Він увійшов до зали, порожньої о цій порі. В кутику сиділа Софія і курила, начхавши на всі правила. Вона тремтіла, ледве стримувала сльози і виглядала так, наче її припнули до електричного стільця.
Ерван підійшов до неї. Серце билося з глухим стукотом, як удари боксера по груші.
— Що сталося?
— Замкни двері, — наказала вона, гасячи ногою недопалок.
Ерван послухав. Вона дістала зі своєї «Баленсіаги» конверт з крафтового паперу, формат A4. Типовий провісник якоїсь біди.
— Моя адвокатка звернулася до однієї аґенції з економічної розвідки.
— Що це?
— Приватний детектив. Спеціалізується на справах, пов’язаних з фінансами. Він з’ясував, що твій батько володіє 16 % капіталу «Колтано».
— Тут немає жодної сенсації.
— Одна компанія з Люксембурга володіє 18 %.
— Як називається контора?
— «Heemecht».
Новий зв’язок: фірма, яка перевозила ті цвяхи з Африки, виявляється, теж належить акціонерам «Колтано».
Софія припалила ще одну цигарку, тримаючи фільтр тремтячими губами. Він ніколи не бачив її такою напруженою.
— Це ж відкриті дані, правда? — спитав він, аби послабити напругу.
— Так, але інформація стосовно тих, хто стоїть за «Heemecht», є закритою.
— Хто?
— Мій батько.
Як би Ерван не чіплявся за свою роль незворушного фліка, тут він розгубився:
— Як так?
— Від часу заснування промислової групи мій батько володіє 18 % «Колтано». А до цього він теж був акціонером контори твого батька, яка займалася марганцевими копальнями.
— Ти хочеш сказати, що наші старі конкурують всередині тих самих компаній?
— Ні. Я хочу сказати, що вони від початку були в Африці компаньйонами. Вони розділили частки у гірничодобувних компаніях, отримані від африканців, а тим часом зробили з нас ідіотів.
Ерван захитав головою: це було безглуздо.
— Ти не знаєш тієї історії, — заперечив він. — Мій батько мав привілейовані зв’язки з Мобуту, тогочасним президентом, завдяки одному успішному кримінальному розслідуванню. А Заїр далеко від Флоренції, і…
— Мій батько завжди мав там якісь справи. Він стверджував, що працює у колишніх італійських колоніях, таких як Ефіопія, але брехав: його оплот був у Конго.