— Обережно з моїм батьком…
— За кого ти мене маєш? За малу дурепу з пансіону для шляхетних панночок?
Відповідь була «так», але вона додала:
— Я виросла поряд з Кондотьєром, який нічим не поступається твоєму старому.
Ерван вже не слухав. Він думав про попередню ніч. Ні: він знову її переживав. Всередині розтікалася таємнича гаряча сила, поширюючи частинки щастя, такі гострі, аж болісні… Йому бракувало слів, думок, аби виразити чи навіть збагнути те, що він відчував в обіймах Софії, у близькості з нею. Це був чарівний потік, дивовижний дарунок, глибину якого не міг осягнути. Він ніколи б не насмілився зізнатися, але його завжди дивувало — а насправді приголомшувало — те, що жінка приймає його в себе. Це наче увійти у храм, священне місце, заборонене для смертних.
Постукали у двері.
Він уже було йшов відчиняти, коли гість увійшов сам, вбраний за модою ХVIII століття: напудрене лице, довге біле волосся, зав’язане вузликом, пурпуровий оксамитовий сюртук, мереживні вилоги рукавів, бриджі, білі панчохи і пантофлі з пряжкою.
Ерванові знадобилося кілька секунд, перш ніж він упізнав Кріпо, який випнувся, спираючись однією рукою на ціпок, а другою підпершись у бік.
— Ти зовсім здурів?
— Це для нашої вечірки…
— Якої вечірки?
— Я в образі Маркіза де Сада. Повернення до витоків, друже!
Йому варто було дбати про долю «Колтано», хвилюватися через підозри, які викликав Перно, або без кінця сушити голову, ким був той привид, який несподівано виринув з минулого і здатний помститися власним убивцям.
Байдуже.
Лежачи у ліжку, він ширяв десь попід хмарами, наче викурив джойнт або прийняв подвійну дозу своїх пігулок. Ґаель була жива: лише це має значення. Решта — буденні речі. Звичайне лайно, нічого цікавого.
Був суботній вечір, пів на десяту, і він, втупившись поглядом у стелю, краєм вуха слухав радіо. Стан сп’яніння, в якому перебував, був неосяжним, глибоким і легким водночас. Йому здавалося, що ліжко гойдається, і він знову бачить себе сорок років тому на борту човна, який пливе рікою Луалаба, слухає невеличкий транзистор і вистежує Тьєрі Фарабо.
У загальних рисах нічого насправді не змінилося. Погойдування на річкових хвилях і досі живе у ньому. Як і схвильоване піднесення від першого розслідування. І присмак Африки, ясна річ… Коли знайомишся з тією червоною землею, пейзажами, які роздирають серце і обпалюють сітківку ока, з веселими людьми, відвертими і наївними, здатними колоритно, вишукано, артистично виявляти свої почуття і вірити у неймовірні забобони, то дійсно ніколи вже не будеш колишнім. Африка, наче хронічна малярія — ти вже було подумав, що видужав, бо паразити зникли з-перед очей, однак вони просто зачаїлися десь на дні печінки, чекаючи слушної нагоди вилізти знову.
Постукали у двері.
Одним рухом він скочив на ноги і схопив пістолет, схований у тумбочці біля ліжка. І тут спохватився. Цей сигнал свідчив про три речі: гість знав код внизу, у нього був ключ, щоб пройти другі двері, ті що з домофоном, і він знав, що в суботу ввечері потрібно піднятися службовими сходами й постукати сюди, аби його застати.
Ерван.
Пішов відчиняти.
— Маєш п’ять хвилин? — спитав син з недоброю міною на обличчі.
Морван розкинув руки, щоб показати свій одяг: спортивна куртка і штани, капці з хутром. Впустив його і запропонував щось випити. Ерван відмовився, невдоволено мотнувши головою. Від цього жесту Морван розчулився: вже за сорок, а й досі впертий як баран і такий самий невпевнений, що проглядалося у специфічній манері наближатися, ніби завжди з ногою на гальмі.
Він виключив радіо і змовницьки поцікавився:
— Давненько ми вже не проводили суботній вечір разом. Пам’ятаєш наші посиденьки перед телевізором? Коли ми…
— Я приніс тобі одну цікаву пам’ятку.
Ерван поклав на ліжко фотографію. Коли Морван взяв її в руки, йому відразу потемніло в очах. Лібревіль, 1978 рік. Монтефіорі запросив його на кілька днів до себе на віллу — він тоді саме підписав вкрай вигідну угоду з Омаром Бонґо на постачання рейок для нової залізниці. Але серце розривала йому не Софія на фото — маленька капризна дівчинка, яку він завжди терпіти не міг, — не втрачена молодість, його і торговця металобрухтом, а думка про спокуту, яка витала над тим знімком. У ті часи двоє жорстоких експлуататорів негрів думали, що врятуються через власних дітей, чия доля спокутуватиме їхні гріхи чи принаймні послужить проханням прощення. Сталося інакше: вони продовжили робити свої брудні справи, а малі росли у розкоші і недовірі, здогадуючись про злочинні джерела прибутків батьків. Невинність вислизнула від них усіх, наче легенька хмаринка, яка зрештою конденсується у сльози.