— Знаєш, що сказав Ле Дик Тхо, в’єтнамський генерал? «На землі щосекунди помирає людина: добре, коли вряди-годи одна з тих смертей послужить на користь справі».
— Ле Дик Тхо був фанатиком.
— Лауреат Нобелівської премії миру, як-не-як.
— Він від неї відмовився!
Морван взяв своє горнятко:
— Браво, сину.
— Якій справі могла послужити смерть Маро?
— Єдиній, яка має значення: порядок у державі. Питання, яке ти маєш поставити собі насамперед, — звідки і чому новому Людині-цвяху усе це відомо?
— Я вже достатньо дорослий, щоб вести одночасно два розслідування. Як знайду хоч щось, що свідчитиме про твою причетність до цієї справи, тобі гаплик. Ти заплатиш за свої злочини, присягаюся.
— Я розплачуюся щодня, повір мені, на свій лад. А що нового у справі Людини-цвяха?
— У мене немає анінайменшої причини говорити про це зі свідком. Я мав би сказати: з підозрюваним. З кожним новим кроком у тій справі твоя причетність стає дедалі помітнішою.
Синок почав болісно тиснути на рану. Полегшення від того, що дочка ціла і неушкоджена, розвіялося, як пара над чаєм.
— То берися до роботи, замість того, щоб мене діставати! — роздратовано кинув він.
— Сам мені нарадив зосередитися на матеріальних фактах, походженні цвяхів і тому подібне.
— І?
— Ті цвяхи імпортує одна люксембурзька фірма: «Heemecht». Чув про таку?
Морван не знав, що «Heemecht» перевозить старі залізяки. Може, вбивця намагається вплутати сюди й італійця? Зрозуміло одне: мотив треба шукати у Центральній Африці.
— Моя відповідь тобі відома. А ті цвяхи хто купує?
— Лартіґе.
Отже, він не знав й про інші важливі факти… Це мало б послужити уроком для всемогутнього чоловіка, яким він себе вважав.
— Монтефіорі, — продовжив син, — він був у Лонтано?
— Так.
— Як і ді Ґреко?
— До чого ти ведеш?
— Що ж ви такого наробили в Африці, щоб розбудити таку ненависть?
Морван зробив пекучий ковток чаю і відповів невиразним тоном:
— Це було так давно…
Ерван мовчки попрямував до дверей.
— Будь обережним, Ерване. Надто багато слідів дають не шлях, а лабіринт.
— Це фраза дня?
Він зник на сходах, полишивши батька сидіти у своєму кріслі.
Морван насилу підвівся і замкнув двері на засув. Шухляда тумбочки біля ліжка усе ще була висунута. Перш ніж її засунути, він дістав свій пістолет — «Беретта 92FS», п’ятнадцять дев’ятиміліметрових куль «парабелум» плюс один у патроннику.
— Si vis расеm, para bellum… — прошепотів він.
«Хочеш миру, готуйся до війни». Саме цей латинський вислів дав назву пістолету. Поклав пістолет на місце.
Усе життя він готувався до війни, але миру так і не знайшов.
— Є така станція метро: «Жак-Бонсержант»!
Молодий флік почервонів, повторивши фразу: мабуть, йому вже набридли дотепи, які викликає ця омонімія. Ґаель він видався дуже милим. Завдяки седативним препаратам вона перебувала у стані напівсну, і присутність цього невинного юнака діяла на неї, як солодка колискова.
Хоч вона і була вбрана у спортивний костюм з накинутим на плечі бушлатом, це не применшувало її чарівності, вона це відчувала. Запропонувала йому пройтися в кінець коридору. Біля автоматів з напоями відчинялося відкидне вікно: Ґаель мала охоту до цигарки. Молоденький флік теж. Вони курили, зиркаючи, чи не йде медсестра, і теревенили, наче студенти десь у закутку свого факультету.
— Уявляєш, як було б сексуально, коли б нас тут вдвох замкнули, правда? — зачепила вона Сержанта.
Він знову почервонів і промовчав. Затягувався цигаркою, наче засуджений на смерть.
— Тобі розповіли, що я зробила? — продовжила Ґаель.
— Мені сказали про… — вагався він, — про… на авеню Президента Вілсона.
— Стрибок з вікна, Жако, кажи, як є…
Вона зверталася до нього, як до маленької дитини, ніжним, невимушеним і злегка глузливим тоном. Виглядав він років на двадцять п’ять, але вже згорбився, наче під тягарем свого дешевого костюма.
Сержант жбурнув цигарку на вулицю, тоді подивився на неї зверху вниз:
— Чому ви зайшли… так далеко?
— Плани, які погано обернулися.
— Але ж… ви…
Він не завершив фразу, очі говорили самі за себе: як вона могла до такого докотитися, коли у неї є все, що потрібно для щастя? Чого тільки не думають про багатих, тільки не про те, що вони можуть бути у відчаї.
— Принаймні, яка в мене робота, знаєш?
— Знімаєтесь у кіно?
— Це радше прикриття таке. Насправді я повія.