— О?
Сержант став бордовим. Він не знав, що казати, не знав, що навіть думати. Ґаель була дочкою одного з найгрізніших фліків Франції і сестрою його шефа.
— Спершу, — продовжила вона протяжним голосом, — я думала, що це допоможе мені у кар’єрі, але, зрештою, розсмакувала саму справу. Три тисячі євро за ніч, можна зрозуміти, правда?
Тарифи в неї ніколи не перевищували тисячі євро, але їй подобалося дурити голову молодому чоловікові. Він, мабуть, мріяв, що буде вражати дівчат захопливими пригодами у карному розшуку. Та Ґаель народилася у цьому світі, ще й на найвищому рівні, і тепер вдавала із себе антихриста.
— Я… ну, так, — пробелькотів він. — Це цікаво.
— Тут не лише про бабло йдеться. Ще є насолода.
— Тому що… зрештою, це ж може бути… приємно?
Сержант насилу тримався в сідлі: кожне слово загрожувало йому ганебним падінням.
— У найгіршому разі тобі просто начхати, — продовжила вона з розпусним лукавством. — У кращому — отримуєш задоволення. Але це ніколи ані болісно, ані принизливо. Я…
В коридорі почувся якийсь шум. Вони разом обернулися, очікуючи побачити медсестру. Але там нікого не було. На замкнутому поверсі запанувала зловісна тиша, викликаючи відчуття задухи і неминучої катастрофи…
— Я піду подивлюся, — сказав Сержант, щасливий, що можна втекти від цієї розмови.
— Ти за мною маєш наглядати, а не за іншими.
— Однаково піду кину оком. Стійте тут.
Флік відновив контроль над собою і втік. Ґаель тісніше закуталася у бушлат. Їй було холодно. І спекотно. У горлі присмак ліків. В іншому житті такий хлопець їй би сподобався: милий, ввічливий, створіння, яке треба пестити, голубити і вдень, і вночі…
Заспокійливі препарати давали їй можливість мріяти, не соромлячись. Лікування антидепресантами має тривати принаймні десять днів, щоб мати ефект. А наразі — кінські дози транквілізаторів.
Вона багато років не переступала поріг лікарні. Дивно, досі ніколи не була у Сент-Анн — у Франції психічно хворих направляють до закладів з огляду на місце проживання, а не на їхні симптоми. Вона відчувала якусь збочену гордість врешті опинившись тут: у Мецці для психів.
Де подівся Сержант? Вона більше не чула його кроків, які, здавалося, поглинула темрява. Аби запастися терпінням, припалила ще одну цигарку.
Вона не бачила закріпленого за нею лікаря, але вдень перетиналася з кількома сусідами на поверсі. Параноїчка, яка підозрювала свого психіатра у тому, що він опромінює її хвилями, які нищать їй яєчники. Літній чоловік, який нав’язливо вірив у те, що одна з алей лікарні названа його ім’ям. А ще один вимагав зробити томографію, аби можна було полічити звивини його мозку… Рутина.
Раптом лампи на стелі згасли. Вона рефлекторно кинула поглядом на зап’ястя. Годинника немає. Мабуть, настала тиха година. Очі поступово звикали до темряви. Жодних звуків, нікого поблизу.
Але ж де Сержант?
Вона викинула недопалок і вирішила піти його шукати.
Ерван звелів Кріпо їхати додому і перевдягнутися. Той образився, відмовився і порадив йому рушати на вечірку до Лартіґе самому. Хай як хоче: ельзасець знайде собі заняття аж до світанку: аналіз телефонних дзвінків або щось інше (Ерван доручив йому роздобути медичну картку Редліха). Тепер, стоячи у черзі, вишикуваній вздовж колії до вілли Бель-Ер, Ерван побачив, від якого безглуздого посміховиська він врятував свого заступника: дрес-код тієї вечірки не мав нічого спільного з буфонадою образу маркіза.
Голий чоловік, аж по шию пофарбований у чорне, з маскою а-ля Зорро на обличчі. Інший — у латексній накидці і величезному собачому нашийнику з шипами. Якесь створіння — ні чоловік, ні жінка — на високих платформах виставило напоказ рожеву пачку поверх мереживного пурпурового боді. Парад Лартіґе тривав, хвіст довгої вервечки гостей зникав під платанами «малого кільця». Здавалося, що вся ця фауна чекає на потяг у моторошне потойбіччя.
Та найбільше вражала тиша. Створіння ночі не перемовлялися між собою ані словом, ані сміхом. Мабуть, такі правила: не можна турбувати сусідів.
Підійшла його черга.
— Тебе погано поінформували: у такому вбранні сюди не приходять.
Намордник і дротяна пов’язка на лівому оці, фейсконтролер був огрядним, лисим і повністю депільованим, мав на собі просто корсет, зміцнений титаном чи, може, карбоном. На грудях — упряж, яка була водночас і бронею і бюстгальтером «Репетто», а ще туди було встромлено трубки від крапельниці.
— Але я теж в костюмі, — заперечив він.
— Якому?
— Фліка.