Він вже чув про фістинг, але цього вечора, вочевидь, це вже була наступна його стадія. Він відвернув погляд і став продиратися ліктями крізь натовп, коли наткнувся на типа у яскраво-червоному комбінезоні, який стояв, опершись на ходунки. Червоний диявол зняв капюшон: це був Редліх. На шиї у нього висіло чималеньке розп’яття з усміхненим Христом, наче той отримував насолоду від своїх мук.
— Що ви тут робите? — запитав флік, стримуючи подив.
— Те саме, що і ви: спостерігаю.
— Ви є членом спільноти?
— Немає ніякої спільноти. Як збираємось на вечірку, тоді є. Як розійшлися, то її більше немає.
Редліх відійшов від групи — Ерван за ним, зауваживши, що його ходунки всіяні лезами бритви.
— Вам подобається тут? — поцікавився етнолог.
— Дуже непоганий костюмований бал.
— Ви помиляєтесь. Цього вечора якраз ніхто костюмів не має. Це у будні, коли кожен з них іде на роботу при краватці і з торбою через плече, тоді вони на карнавалі. Суспільство змушує нас наряджатися, тут ми стаємо самими собою.
Не найкраще місце для філософської бесіди.
— А кров? — закричав Ерван. — Ті жахіття на екранах?
— Тіло — це всього лиш перехідний стан.
— А хлопці, підвішені на гаки, прив’язані дівчата?
— Страждання нас ушляхетнюють. Подивіться на Ісуса… Ми всі мутанти.
— Цей маскарад, — спитав він, змучившись сперечатися, — він якось пов’язаний з магією йомбе?
Редліх відставив незручні ходунки і вчепився Ервану за руку:
— Допоможіть мені. Відійдімо вбік.
Ерван підтримував його, наче вони прогулювалися затишним садком будинку для літніх людей. Поки вони просувалися вперед, звуки фанку поступово віддалялися і поступилися місцем електронним вібраціям. Редліх рукою обвив Ервана за шию — флік відчував огидний липкий дотик латексу на потилиці.
Нова зала скидалася на попередні: обертання прожекторів, бетонна підлога, звуковий бліцкриґ. Єдина відмінність — натовп розділився на дві групи. Корсети, збруя, намордники, протези стояли двома лавами: одна навпроти другої на віддалі п’ять метрів. Вони зміряли одне одного поглядами, милувалися один одним. Здавалося, що всі очікують на початок старовинного танцю, менуета чи кадрилі.
Але сталося інакше: у хмарах диму лисі чоловіки у довгих шкіряних плащах несли на плечах дерев’яний паланкін, задрапований чорною тканиною. У залі піднявся гомін, враз перекривши ритмічну пульсацію музики. Фантомаси, бородаті танцівниці, вояки з навощеними вусами підходили ближче, намагаючись роздивитися божество, заховане під щільною опоною. Ерван уважно стежив за рухом — він був у самісінькому центрі секти, і нарешті з’явився гуру.
Коли під захоплені вигуки гостей завіси розхилилися, він відсахнувся і відступив крок назад. На ношах була оголена жінка, у такому ж положенні, як Анн Сімоні на набережній: вона сиділа, коліна складені під підборіддя, обхоплені руками. Усе її тіло було всіяне цвяхами, скельцями і лезами.
Паланкін гойдався посеред публіки. Жінка була всього лиш гумовою скульптурою у натуральну величину, простим манекеном з виставки. Цвяхи, уламки дзеркала і мотузки, мабуть, було придбано у звичайній господарській крамниці. Усе виглядало і смішним, і огидним водночас, але поклоніння адептів було реальним. Вони підіймали руки, бубоніння навкруг покараної Діви гучнішало.
Ерван обернувся, аби піти звідти. Удар у праву ногу. Він опустив очі: Іво Лартіґе на своєму візку дивився на нього. Увесь обмотаний бинтами, як мумія. Відкритим було лиш лице, посипане попелом, від чого він скидався на обвуглену примару.
— Ви шукали підозрюваного? — засміявся він. — Пропоную вам аж три сотні!
Вона обійшла весь поверх: Сержанта ніде не було. Змирившись, повернулася чекати на нього до палати. Не могла собі уявити, щоб той полишив її саму. По-перше, він ніколи б не переступив наказів. По-друге, здається, юному флікові подобалося її товариство. Принаймні, вона на це сподівалася…