— Я і кажу: це огидно.
Лартіґе захитав головою. Його замотане тіло скидалося на мертве дерево, загорнуте у туалетний папір. Ерван розривався між сміхом і відразою.
— Ви чули про ворарефілію?
Від такого слова не варто чекати чогось доброго.
— Це фантазія про те, що тебе з’їдять живцем, — продовжив художник, — але без укусів і ран. Раптом опиняєшся у шлунку змії. Латекс, власне, і є тією фантазією: повернення до темної утроби. Не кажучи вже про насолоду від стискання.
— Мало не забув про неї.
— Сарказм тут недоречний. Бажання завжди спирається на перешкоди, утримання від чогось. Ви зауважили, скільки тут ременів, джгутів, протезів? Тіло потребує приборкання, аби краще насолоджуватися переживанням.
Ерван подивився на годинник: майже північ. Ця дурня затягнулася. Спостерігаючи за психами, які сіпалися, перемотані шнурками, як ковбаса, або обвішані пластиковими медалями, він марнував дуже цінні години.
— Я й досі не розумію, як це пов’язано з Людиною-цвяхом і його жертвами.
— Людина-цвях, той справжній, теж був фетишистом. Він намагався захиститися, заново переживаючи власні травми.
— Але він не вдягав на себе костюм баклажана, він убивав жінок.
— Перед лицем жахливих потвор, які йому загрожували, страждання його були нестерпними.
— Ви шукаєте йому виправдання?
— Я не засуджую його. Якщо ви хочете схопити нинішнього вбивцю, вам варто було б спробувати зрозуміти й відчути його психіку і забути про свій гидливий раціоналізм.
— Дякую за пораду, — перш ніж піти, він повернувся до більш конкретних міркувань. — За нашою інформацією Анн Сімоні практикувала… дуже специфічні речі. Любила інвазивні медичні техніки. Чи знаєте ви когось, хто б теж полюбляв таке?
— Як я вже вам казав: я нікого не знаю.
— Чи існує якийсь форум, якесь місце, де б ці адепти контактували між собою?
— Ні. Ще раз повторю, ми ніколи не використовуємо нічого, що можна простежити. Жодних імен, жодних прив’язок.
На коротку мить в Ервана з’явилася спокуса викликати підрозділ фліків і запакувати всіх. Але відразу передумав: немає сенсу. Зрештою, не мав на це права: нічого протизаконного не відбувалося, окрім порушення громадської тиші вночі.
Він згадав, що Анн Сімоні скуповувалася в одній спеціалізованій крамниці. Найкраще було б завтра направити туди когось, щоб дістав їхню базу клієнтів, якщо така існує.
— Що ви думаєте про Себастьяна Редліха? — спитав він наостанок.
— Редліх мій друг. Завдяки йому я краще зрозумів механізми магії йомбе і зміг використати у своїй роботі ці містичні сили.
— Чи говорить вам щось ім’я Жан-Патрік ді Ґреко?
— Ді Ґреко… Бідолаха… Один з тих, хто розв’язав усі свої проблеми.
Ерван поставив питання наосліп.
— Ви були знайомі?
— Звісна річ. Він був одним з нас, багато років.
— Одним з вас? Здається, ця спільнота не має членів.
— Я просто маю на увазі дружнє коло зацікавлених Людиною-цвяхом і магією йомбе.
— Редліх теж учасник вашого фан-клубу?
— Так.
— Хто ще?
— Можна сказати, це всі.
Знову брехня, але, можливо, він не так вже й марнував тут час. Наразі зупинився на диявольській трійці, яка неодмінно якимсь чином пов’язана із серією вбивств. Ерван попрощався з мумією і пішов до виходу.
Коли він вийшов з вілли Бель-Ер, задзижчав телефон. На екрані висвітилося: Левантен.
— Нарешті я отримав доступ до списку «поза підозрою», — без вступу сказав криміналіст.
— Хто є близьким родичем наступної жертви?
— Ти.
— Що ти мелеш?
У Левантена, який за будь-яких обставин завжди залишався спокійним, як олімпійський спортсмен, цього разу голос тремтів:
— Немає жодних сумнівів. Твоя ДНК багато разів потрапляла до архіву «поза підозрою» з різних місць злочину. Аналіз волосся жінки продемонстрував високу близькість хромосом. У тебе ж є сестра?
— Я тобі передзвоню.
Ерван поклав слухавку і відразу набрав Кріпо:
— Надсилай до лікарні Сент-Анн усіх фліків, які є поблизу. Сам теж вали туди разом з іншими, я вже в дорозі.
— Що сталося?
— Павільйон Брока. Ґаель, її поклали туди. Надсилай туди усі сили!
Кріпо був на місці першим. Одрі і Тонфа через десять хвилин після нього. Коли туди приїхав Ерван, операцією вже керували троє офіцерів судової поліції, поки фліки у формі огороджували периметр — всю алею Мопассан. Криміналісти у масках і білих комбінезонах обережно заходили до павільйону, наче йшлося про ізольовану під карантин зону зараження.