— Гадаю, завтра вранці матимемо.
— Мені також потрібна картка такого собі Жозефа Ірісуанґи. Тобі тут дадуть його координати. Але попереджаю, буде гаряче: він нігерієць і має дипломатичний імунітет.
Здається, Кріпо не злякали нові труднощі. Він стиснув губами цигарку і витяг записник:
— Хочеш знати, чи він має щеплення?
— Я хочу знати його групу крові, а також двох інших. Я хочу знати, де і від чого він лікувався від самого народження.
Він не міг позбутися цієї думки: підпис з крові Фарабо на тілі Анн Сімоні. Важко повірити у простий збіг. Але водночас і пояснення цьому диву не було.
— Ірісуанґа: гадаєш, це він був у Сент-Анн? — запитав його заступник.
— Гадаю, нам слід нарешті побачити ліс за деревами.
— Тобто?
— За усією справою стоїть Фарабо, і не просто як кумир.
— Не розумію, що ти говориш.
Ерван вибухнув сміхом:
— Мушу зізнатися, я теж…
Ґаель функціонувала цілком автономно, як комп’ютери під час грози чи короткого замикання. Ні енергія, ні відчуття із зовнішнього світу до неї не доходили. Однак крізь свій напівсон вона почула, як повільно відчиняються двері до її палати. Проте постать, яка з’явилася на порозі, впізнала не відразу.
Довелося ввімкнути світло, щоб роздивитися: це обличчя вона аж ніяк не очікувала побачити. Софія Монтефіорі власною персоною.
— Можна увійти?
Була четверта ранку (їй вже повернули годинник), а Софія уся аж сяяла. Її свіжість і життєва енергія ніколи не зникали, як вічні високогірні сніги — в усі пори року, за усіх життєвих обставин, постійна краса.
— Звісно, — відповіла Ґаель сиплим голосом, рефлекторним жестом поправляючи собі волосся.
Італійка схопила стілець і всілася біля ліжка.
— Ти з Лоїком прийшла?
— Звикай бачити мене без нього.
— Звісно… — повторила вона слабким голосом. — Фліки тебе впустили сюди… о такій годині?
— Ти забуваєш, що я теж Морван.
Ґаель посміхнулася. Хотіла було сховатися за звичною агресією, але душа вже до цього не лежала.
— Ти в курсі? — запитала вона, роблячи зусилля, щоб сісти.
— Лоїк мені телефонував.
— Я хочу сказати… чи в курсі про все?
Софія кивнула, виймаючи пачку цигарок:
— Тут можна курити, правда?
Запах у приміщенні говорив сам за себе. Ґаель дивилася, як її братова припалює «Мальборо». Вона завжди заздрила кольору її обличчя, але нині воно виглядало інакше: як ближче роздивитися, італійка мала нафарбовані очі, шкіра була масна і блищала. Вона також з подивом помітила зморшки у кутиках очей: їх називають гусячі лапки, але це були радше орлині кігтики. Розлучення?
— Хочеш?
— Ні, дякую. Я вже аж забагато накурилася. Це так мило, що ти прийшла мене провідати.
— Я хотіла з тобою про дещо поговорити.
Щоразу, як вона заплющувала очі, перед нею виникав капюшон убивці. Ґаель розплющувала їх, і було ще гірше: вона бачила на бежевих стінах викривлені у судомах тіла Жака Сержанта і санітара.
Софія почала з якоїсь нудної історії про те, що їхні батьки знайомі дуже давно і потайки влаштували шлюб своїх дітей для того, щоб об’єднати свої частки в «Колтано». Вона видавалася такою навіженою через те, що навіть не підозрювала, як нікчемно виглядають її проблеми на тлі подій останньої ночі.
Ґаель хотілося розсміятися. Хитрі задуми старих її не вразили, але думка про те, що вона могла б на додачу ще й знищити спадок бездоганної пари була цікавою.
— Що ти про це думаєш?
Ґаель здригнулася: вона вже якийсь час не слухала Софію. Втома. Седативні препарати.
— Тобто? — пробубніла вона навмання.
— Що ти думаєш про мій план?
— Твій план?
— Їх треба поставити на коліна. Потрібно знайти спосіб…
— Припини. Я вже припинила.
— Як це? Чому?
— Можливо, через мій стрибок з четвертого поверху. Або спробу вбивства. Я вже ні в чому не впевнена, — сказала вона замріяно.
Софія взяла її за руку.
— Я тебе розумію, — сказала вона докірливим тоном, який говорив про протилежне. — Але ж не можна залишити це так просто. Ці потвори маніпулювали нами від самого народження і…
— Що ти хочеш? Знищити їх? У тебе немає чим, і ти сама себе знищиш разом з ними. Видати? Але що ти доведеш? Що вони влаштували твій шлюб? Це навіть не правопорушення згідно з французьким законодавством.
Графиня розчаровано відсунулася на стільці:
— Я тебе не впізнаю.
— Я теж, але це мені навіть подобається.
Софія підвелась і потрудилася розправити спідницю. Модель від Клое, на яку Ґаель звернула увагу на авеню Монтень. «Акурат для італійки, — подумала вона тоді, — не для мене».