— Копай далі у цьому напрямку, — сказав він Кріпо. — Як хочеш, але дізнайся, чи вони справді хворі і які приймають ліки.
— Зробимо у них обшук?
— Ні. Діятимемо хитріше.
Ельзасець розчаровано скривився: це означало, що доведеться знову копатися у смітниках скульптора та етнолога, і навіть у них вдома, але потай.
— Ти впевнений, що ми маємо час на таке?
— Не бачу, щоб у нас було багато інших завдань.
— Може, прослухаємо їхні телефони? — запропонував Фавіні.
— Надто складно. І якщо у них є що приховувати, то по телефону про це не говоритимуть.
— Встановимо стеження? Хакнемо комп’ютери?
— Ні того, ні того робити не будемо. Просто будемо якомога непомітніше за ними спостерігати. У цих типів вуха насторожі і дуже кмітливі голови. Хто взяв собі Ірісуанґу?
Тонфа розгорнув свою теку: видрукувані з інтернету сторінки, презентації нещодавніх виставок нігерійця, найбільш моторошні і гротескні зразки того, що продукує сучасне мистецтво.
— Щодо галереї — усе чисто. Ці статті свідчать, що «Онікс» доволі популярний. Чекаю на перевірку його алібі, але авіакомпанія вже підтвердила дні і години, коли він літав до Лагоса.
Сардина підняв руку:
— Ще одне: ти просив дістати протоколи судового процесу над Тьєрі Фарабо. Документи існують, але вони зникли.
— Як це?
— Пояснень немає. Хлопці з архіву твердять, що в них частенько губляться цілі грубезні теки.
Він подумав про батька. Колись його прозвали Чистильником. Може, він і про себе все почистив?
— А в Конго?
— Я звернувся до регіонального суду Лубумбаші. Там мене запевнили, що всі протоколи у них є і що вони нам їх надішлють «якнайшвидше».
— Ти віриш у це?
— Анітрохи не вірю.
— А Бельгія?
— Наш зв’язківець пообіцяв пошукати.
— Як гадаєш, йому можна довіряти?
— Трохи більше, ніж конголезцям.
Дев’ята ранку і все, що чекає на Ервана попереду — одні прочухани, виправдання і діри, які немає чим заткнути. А в нього були самі лише припущення, фантазми і велика порожнеча у графі «прямі і непрямі докази».
— А тіла з Сент-Анн?
— Розтини тривають, але…
— Левантен?
— Нічого нового.
— Продовжуємо, — сказав він на завершення, підіймаючись з місця. — Коротка оперативна нарада опівдні.
Фліки перезирнулися між собою: що саме продовжуємо? Він попрощався з ними, злегка кивнувши головою, і повернувся до свого кабінету.
Йому було недобре. Нудило, він був голодний, паморочилася голова… Але й їсти не міг. Він відчинив свій невеличкий холодильник, взяв звідти колу «Zéro» і занурився у медичні картки Лартіґе і Редліха. Це було однаково захопливо, що читати довідник лікарських засобів «Відаль».
Постукали у двері. На порозі стояв Левантен з виглядом веселого хлібороба, осяяний ореолом світла, гідного картини «Анжелюс» Мілле.
— Ти в курсі, що ми могли і по телефону все обговорити? — роздратовано кинув Ерван. — Не обов’язково щоразу приходити особисто.
Координатор криміналістів жбурнув йому на стіл теку з результатами його аналізу:
— ДНК сторонньої крові на тілі Анн Сімоні, це ДНК Тьєрі Фарабо.
Одне з двох: або Фарабо ще живий, або — що було більш імовірно — перед смертю в нього взяли кров і зберігали аж до сьогодні. Ерван не був фахівцем у цьому питанні, та, мабуть, мусить бути можливість заморожувати гемоглобін так, щоб його структура не змінилася.
Ця думка приводила назад до гіпотези з фанатиком, який міг зблизитися з Фарабо в інституті Шарко. Лікар? Санітар? Ляссе, очільник закладу, відкидав таку можливість, але чи йому про все було відомо? Або ж він сам намагався приховати такий важливий факт?
Ще один імовірний сценарій: один або кілька шанувальників Людини-цвяха підкупили охоронця Шарко або якогось типа з поховальної служби, аби взяти кров убивці перед кремацією. Чому б не Лартіґе чи хтось інший з трійці підозрюваних? Його клуб убивць цілком міг виявити бажання зберегти сувенір від свого наставника. А якщо брати ширше, шанувальники з вілли Бель-Ер могли й до такого дійти у своєму культі: «Беріть, пийте з неї всі, це є кров моя…».
До такої гіпотези Левантен поставився стримано. За його словами, кров як таку не заморожують: спершу її розділяють на кров’яні тільця, плазму та інші стабільні елементи… А виявлений зразок таким не був. Крім того, знову ж таки за словами аналітика, щоб зберігати кров’яні тільця, їх змішують з кріопротектором, слідів якого не виявили. Хіба якщо кров потім не очистили, однак, такі маніпуляції можна проводити лише у справжній лабораторії. Отже, для Левантена Фарабо був ще живий. Ерван не міг у таке повірити, а думка про те, що вбивця здатен на проведення складних операцій, не видавалася йому неможливою. Зрештою, вони вже знали, що вбивця мав медичні знання.