Вона не раз йшла від нього. Вимагала розлучення. Присягалася, що більше і близько до нього не підійде. Та достатньо кількох обіцянок — і поверталася у лоно сім’ї. Їхня доля скидалася на давньогрецькі трагедії, герої яких, що б не робили, а втекти від пророцтв оракула не могли.
Авеню де Месін, неділя, 11:10. Затишок престижного району. Крізь крони дерев тремтячи пробиваються промені сонця. Спокій, немов ріка, сходив сюди з парку Монсо і розтікався до ґанків будинків.
— Чекай мене тут, — кинув він Кріпо, — я ненадовго.
Відмовився від ліфта і пішов сходами. У голові сплинув спогад: мати у лікарні після загадкової прикрої пригоди; йому дев’ять років, він сидить у залі для очікування і читає журнал про бойові мистецтва, який йому купив батько. Чує пояснення лікареві про те, як його жінка впала зі сходів. А також слова доктора: попри численні переломи, руку таки вдасться врятувати.
Ерван зосередився на читанні, здивований, що ніхто не згадує про іншу версію, яка б відповідала ударам і крикам, які він чув, а потім страшному виттю матері, коли сволота скинула її у сходовий колодязь. Рядки затанцювали перед очима. Він уп’явся пальцями у сторінки журналу — за іронією, це число було присвячене зіркам кіно про кунг-фу: Брюсу Лі, Джекі Чану, Джету Лі… Він хотів втекти звідси. Або усіх повбивати. Однак не поворухнувся. Тоді він сказав собі, що якщо відсьогодні нічого не зміниться, — якщо батько не піде до в’язниці, якщо мама повернеться додому, — то поразка у тій битві є остаточною.
Через тиждень Меґґі повернулася з рукою в гіпсі.
Він подзвонив у двері і повитирав руки об піджак: вони були мокрі від поту. Мати відчинила йому десь за хвилину, у фартуху з переробленої тканини — вона завжди була проти того, щоб наймати прислугу. Ще одна велика ідея, яка обернула її життя на життя служниці.
— Ерван? — здивовано сказала вона. — Щось сталося?
— Все гаразд. Можна увійти? Я ненадовго.
Вона відступила і дала йому увійти. Колишня врода ще витала над її обличчям, наче зужита примара. Десь бубоніло радіо. Вітальня була схожою на військовий полігон: килими поскручувані, подушки вивернуті, стільці поскладані один на одному… За останні два дні її дочка викинулася з вікна і ледве вціліла під час нападу вбивці, та, вочевидь, ніщо не може вплинути на мандалу хатнього господарства.
— Це допомагає відволіктися, — виправдовувалася вона. — А раз нашого обіду не буде, то я затіяла генеральне прибирання. Хочеш щось випити?
— Дякую. Я лише на кілька хвилин. Треба ще встигнути на літак.
Часу на те, щоб підбирати слова і перифрази в нього не було:
— В ході слідства я натрапив на твій номер телефону.
— Як таке може бути?
— Одна з жертв тричі телефонувала тобі напередодні смерті.
Вона широко вирячила очі. Здавалося, що на осклянілих білках можна роздивитися кожну жилку.
— Хто?
— Людовік Перно.
— Ніколи не чула про такого.
— Як ти можеш це пояснити?
— Він працював з твоїм батьком?
— Це ти маєш мені сказати.
Він перекинув один зі стільців і всівся посеред спорожнілої вітальні. Меґґі відсунула ногою пилотяг і опустилася на одну з оксамитових канап.
— Іноді він і моїм телефоном користується…
— Для чого?
— Хлопці з роботи телефонують йому на цей номер. Просто щоб дати знак, аби він сам їм перетелефонував.
Таке зізнання відповідало даним аналізу останніх дзвінків Перно: з’єднання тривало щоразу не довше кількох секунд. Однак він відчував, що мати каже неправду.
— Ти знаєш, що тато робить на площі Бово?
— Я вже давно не хочу цього знати.
— А коли саме ти… перестала цікавитися?
Вона махнула рукою, мовляв: «Забула». Він дивився на матір і не впізнавав нині жодної з двох Меґґі: ні тієї безтурботної, яка вічно гризе каліфорнійські зернятка, мріючи про кращий світ, ні того заляканого створіння, яке в паніці притискалося до стіни, щойно почувши, як її чоловік повертає ключ у замку вхідних дверей. Раптом він почав сумніватися, чи не існує ще третьої Меґґі. Холодної, мов лід істоти, яка за своєю тендітною зовнішністю ховає неабияку силу і страшні таємниці.
— Що між вами сталося у Лонтано?
— Не став цього поруч з тими старими історіями.
— Відповідай.
— Ми познайомилися під час його розслідування.
— У сімдесятому? Я народився сімдесят першого року.
— У шістдесят дев’ятому. То було справжнє кохання з першого погляду.