— Це все, що ти маєш мені сказати?
— Ідіть до дідька!
Ерван щосили заліпив йому ляпаса. Ляссе схопився за стіл, щоб не впасти. Стиснув кулаки і зробив крок вперед. Він був на кілька сантиметрів вищим за Ервана і теж міцної статури.
Існує дві категорії людей: ті, хто боїться фізичного насильства, і решта. Психіатр чи ні, Ляссе був готовий набити йому пику.
Верні став між ними, дістаючи зброю:
— Негайно зупиніться, — простягнувши руку, аби тримати Ервана на дистанції, звертався до лікаря. — Прошу вибачити майорові Морвану таку… неприйнятну поведінку.
Ці прості слова допомогли зняти напругу: психіатр, здається, спустився на землю — до цивілізованого світу з його правилами пристойності. Ерван буркотячи відступив.
Двері різко розчинилися: ле Ґен.
— Зник один із санітарів, — повідомив він. — Мабуть, втік, коли ми приїхали.
— Як його звати? — запитав Ляссе.
— Хосе Фернандес.
— Плаг? — луною вигукнув Ляссе. — Це один із санітарів, які тут працюють віддавна.
Прізвиська завжди багато говорять про людину. А це прізвисько нагадало Ерванові про ранкову зустріч з доктором-панком.
— Чому ви його так називаєте?
— Через те, що він носить у вухах силіконові циліндри.
— Шанувальник боді-арту?
Психіатр видав смішок, потираючи собі щоку:
— Він увесь у татуюваннях і пірсингах.
Ерван вийшов повз ле Ґена у коридор. Верні і Кріпо побігли навздогін. Жандарм далі тримав у руці зброю.
— Сховайте, — звелів Ерван, — ви собі ногу прострелите.
— Він не заряджений, — відповів той, блідий як стіна.
— Потрібно знайти того санітара. Пріоритет номер один.
Плаг далеко втекти не встиг.
Його схопили на околиці Порсподе, менш ніж за сто кілометрів від інституту Шарко, близько п’ятої години вечора. Напевно, хотів зникнути на човні у морі або утнути якусь подібну дурню. Через годину він уже був у стінах центральної казарми жандармерії, назви якої Ерван не розібрав.
Поїхали за ним. Опинилися у порожньому і холодному кабінеті щойно після ремонту. На стелі горіли лампи на половину потужності (вічно цей бретонський синдром: година була ще не пізня, а вже впала ніч).
Хосе Фернандес нагадував Жозефа Ірісуанґу, тільки меншого розміру. Увесь поголений, за винятком вузького чорного гребеня, який, наче сокирою, розділяв його череп надвоє, він мав на тілі розмаїття прикрас: пірсинг, цвяхи і кільця. Мужик кремезний, як захисник другої лінії у регбі, сопів, наче буйвіл, прикутий наручниками до труби. Він і сам скидався на радіатор під високим тиском гарячого теплоносія.
Ерван попросив решту вийти: він хотів залишитися наодинці із санітаром і Верні, який, здається, був непоганим напарником у разі силового протистояння. Навіть Кріпо спровадив — позбавив десерту.
Міряючи кроками кімнату, він з ходу накинувся на нього, не піднімаючи забрала:
— Це ти перевозив тіло Фарабо?
— Прошу?
Ерван не мав часу перевіряти свої домисли — і блефував:
— Це ти відвозив його до крематорію у Берн?
— І що?
— Що сталося по дорозі?
— Та… нічого. Я не розумію, що…
Ерван схопив за силіконовий циліндр у лівій мочці і видер його. Санітар завив і вхопився за вухо. Флік жбурнув непотріб на підлогу.
— Яким чином ти взяв з тіла клітини?
— Та ви з глузду з’їхали!
Чоловік стогнав від болю, але Ерван відчував у його стогоні приховану насолоду. Напевне любить, щоб його підвішували на гаках, як волову тушу.
— Як ти це зробив? — загорланив він, хапаючись за другу мочку. — Хто тобі наказав взяти клітини? Куди ти їх відправив?
Він імпровізував, але судячи з вигляду Плата, потягнув за правильну ниточку. Ще трохи сильніше скрутив йому вухо. Фернандес звивався і скавучав. За червоною млою перед очима Ерван помітив Верні, готового знову втрутитися.
— Відповідай, сволото, бо видеру і це!
Фернандес усміхнувся і флік зрозумів, що завдавати йому болю — не найкращий метод. Він жестом попросив Верні передати його пістолет, жандарм підкорився і тремтячою рукою простягнув зброю. Ерван вхопив пістолет і сильно притиснув дуло до здорового вуха Плага:
— Чув про афганську рулетку? Це як російська рулетка, але з автоматом замість револьвера.
— Що ви робите? Ви здуріли? Я… не маю жодних шансів!