— Хіба забув загнати патрон.
Одним різким рухом він пересмикнув затвор, аби подати уявний патрон і натиснув на гачок. Струмінь сечі змочив штани санітара.
Ерван повернув зброю закам’янілому жандарму. Санітар закрив лице руками у кайданках і заридав.
— Ніч 23 листопада 2009 року, — повторив флік, — я слухаю.
— Це було на наступний день… Я… я перевозив тіло з колегою до району Берн.
— Його ім’я?
— Мішель Леруа. Він тут вже не працює. Вийшов на пенсію.
— Він теж причетний?
— Ні. Просто погодився допомогти мені виїхати чим раніше, вдосвіта.
— Чому?
— Тому що я хотів зробити операцію у залі для кремації, перш ніж з’являться техніки.
— Далі?
— Ми приїхали до крематорію на світанку. Поклали тіло, і я попросив Мішеля почекати мене в машині.
— Під яким приводом?
— Я не пояснював. Леруа не треба було вмовляти: він пішов досипати. Я схопив інструменти, які привіз із собою, і взяв з тіла матеріал.
— З якої частини тіла?
— Зі стегна. Найкраще місце, щоб взяти фібропласти.
— Взяти що?
— Клітини, розташовані під шкірою, які потім легко даються до дедиференціювання.
— Говори по-людськи.
— Клітини, структуру яких можна перетворити на ембріональну. Зробити з них стовбурові клітини, а потім помістити в культуру, аби отримати клітини, у яких є потреба.
Безсмертні клітинні лінії. Ерван уявив у випарах рідкого азоту вічне дихання Зла.
— То ти знав, що робиш?
— Я знав, що йдеться про клітини. І про неабиякі, клітини з тіла Людини-цвяха!
Ерван задумався, чи його квартет не пообіцяв і цьому дрібному виконавцеві ін’єкцію задурно.
— Продовжуй.
— Поклав видалені фібропласти до ізотермічного контейнера і поїхав.
— А хлопці з поховальної служби не зреагували на ті рани?
— Я сам підготував Фарабо до кремації. Вбрав його найкращий костюм. Не було до чого причепитися. За температури вісімсот градусів тіло горить однаково добре, чи голе, чи в костюмі.
Полум’я промайнуло перед очима Ервана. Після заморожених клітин, найгостріша амбівалентність в його житті. Тіло мало згоріти за дві години — встановлений для цього час, — але вбивця не помер: залишилися живі клітини.
— Що потім?
— Це все.
Ерван щосили врізав йому по потилиці. Фернандес впав навколішки.
— Куди ти відвіз клітини?
— До Швейцарії. Відпросився на день з роботи. У мене були докладні інструкції. Перетнути кордон у Валлорсіні і далі їхати до клініки під Верб’є.
— Хто дав тобі ці інструкції?
— Хоч голову мені рознесіть, я не назву жодного імені.
Ерван уже знав їх.
— Скажи мені, де та клініка.
— Я вже не пам’ятаю.
Він різко шарпнув і роздер йому друге вухо.
— Яка клініка? — загорлав він, перекриваючи стогін бодімодера. — Інакше, присягаюся, повидираю один за одним усі твої пірсинги. Я однаково її знайду. Говори. Виграю час, а ти вбережеш свою брудну клоунську пику.
Санітар схлипував, побрязкуючи кайданками. Верні ледве тримав себе в руках.
Ерван схопив Фернандеса за плече і посадив на стілець:
— НАЗВА КЛІНІКИ, СВОЛОТО!
— Клініка «Де ля Вале»… Онкологічний центр…
Ерван вийшов з приміщення, просякнутого запахом сечі і гемоглобіну. Верні рушив за ним. Хотів щось сказати, але його голос тремтів так сильно, що він лише заквоктав, як курка.
— Надійно замкніть його, — звелів Ерван, звертаючи до туалетів.
Відкрив холодну воду, змочив паперові серветки і спробував змити плями крові на своїй краватці.
— Ваші… ваші методи справді надто… — пробелькотів жандарм.
— Забудьте, — сказав Ерван, закриваючи кран. — Візьміть у нього свідчення і повідомте прокуратуру Ренна. Надішліть усе до Парижа. Завтра Бретань знову буде звичною тихою гаванню.
— А ви?
— Я вирушаю до Швейцарії.
На екрані, розташованому у спальні, Морван слідкував за операціями, які проводив Лоїк. Близько половини його активів уже знайшли потенційних нових власників. Він не хотів дивитися на ціни і, до речі, ніколи не знав, яка точна вартість його акцій. Зрозуміло було одне: його гроші текли, як кров на полі битви. «Колтано». Його земля. Його руда…
Але зверху накладалася інша картинка, різні епізоди хаотичного життя його дочки. Її огидні історії у ліжку. Невдала спроба його розорити. Вільне падіння крізь гілки з осіннім листям. Той напад в Сент-Анн…
Як до цього дійшло?
Він готовий був спустити і решту своїх статків, аби виправити цю помилку — у руйнуванні його злочинного життя лише одна річ мала значення: відповідальність як батька. Ніхто його ніколи не розумів, а він відчував своєрідну гордість. Місія мала залишатися у таємниці, невидимою, всемогутньою…