Він знав лише одного чоловіка такого штабу, звіра, який вічно наражав на небезпеку власне життя з однією лише метою — аби були щасливі його доньки: Кондотьєр. Француз зателефонував йому, аби роз’яснити ситуацію: жодних вагань. Монтефіорі теж довелося спускати свої акції через «Heemecht». Двоє негідників на схилі літ топили свій корабель.
Раптом двері рвучко відчинилися: Меґґі, самі лише очі і кості.
— Треба поговорити.
Усі вважали, що Меґґі постійно живе у страху. Та вони обоє знали, що це неправда. Страх побиття, так. Але справжня загроза була не там, де всі думали.
— Гадаєш, мені мало неприємностей? — пробурчав Морван.
— Саме так. Це все вже надто довго триває.
Вона обережно зачинила за собою двері. Мала на собі одне зі своїх кумедних убрань: бузкова туніка, огидні джинси і купу всяких дрібних прикрас.
— Ерван і далі допитується про Лонтано. Рано чи пізно, він дізнається.
— Убивця саме цього і хоче.
— Він також розпитував про Перно.
— Через ті дзвінки?
— А ти як думав? Я і кажу, що ти зайшов надто далеко.
— Це треба було зробити, інакше наше минуле потрапило б на перші шпальти усіх тижневиків.
Меґґі зітхнула. Вона не відчувала жодного співчуття до вбитих, жодного страху перед вбивцею, який загрожував їхній родині, чи перед африканськими генералами, які хотіли настромити їх на рожен і пекти на вогні. Вона боялася лише, що усі дізнаються правду про них двох.
— Хто убивця? — запитала вона.
— Поняття не маю.
— Навіщо імітувати Людину-цвяха?
— Через поклоніння, а також, щоб помститися за нього.
— Помститися кому?
— Мені. Тобі.
Вона зробила кілька кроків по кімнаті, подзенькуючи своїми безглуздими брязкальцями.
— Ерван знайде вбивцю, перш ніж розгориться гучний скандал, — продовжив він.
— Де він?
— Не знаю. Він вислизає у мене з рук.
У неї на обличчі з’явилася тверда усмішка. Тоненька лінія її уст нагадувала зашморг.
— Ти змінився.
Аби відволікти увагу, Морван вказав рукою на екран перед собою:
— Наші родинні статки зазнали страшного удару. Можеш подякувати своїй дочці.
— Мені начхати на гроші.
— Бо вони в тебе завжди були.
— Ми підписали угоду з дияволом, — прошепотіла вона. — Йдеться про наші душі, а не про копійку.
Тепер усміхнувся він:
— Нема різниці. Наші душі — це наші діти, і я хочу, щоб вони не були нужденними.
— Ти все передбачив, так?
— Ти розумієш, про що мова, чи ні? Повторюю: наші гроші…
— Якось даси з тим раду. Як завжди давав. Є нові родовища, — ніжним голосом вона процитувала Бодлера. — «Я замісив багно і отримав золото…»
Вона видавалася йому дедалі більше схибленою.
— Є також проблема із Софією, — продовжив він, аби перевести її увагу на інше. — Вона дізналася, що ми влаштували їхній шлюб. Хоче шкіру здерти з Джованні і з мене.
— Вона заспокоїться. Це розумна жінка.
Незрозуміло чому, але Меґґі завжди виправдовувала італійку.
— Тим часом, гадаю, вона достатньо розумна, аби…
— Насамперед, владнай проблему з Ерваном, — вона рушила до дверей і ще раз натиснула на нього. — Інакше я сама з ним поговорю.
— Ти мені заприсяглася…
Тримаючись за клямку, кинула на нього презирливий погляд:
— Обіцянки між нами, дорогенький?
Він хотів щось відповісти, коли задзижчав телетайп зі штабу. Машинально зиркнув на перший рядок, запам’ятовуючи точний час передачі повідомлення: 19:10. Відірвав надруковану сторінку і почав уважно читати.
— Що це? — запитала Меґґі, підходячи ближче.
— Можливо, розв’язання наших проблем.
Наприкінці дня двоє фліків вже повернулися до Парижа. Жодних думок під час польоту. А також жодного сну. Ерван сидів, втупившись в ілюмінатор, нібито, якщо ти напружив погляд, то швидше долетиш до Швейцарії.
Близько восьмої вечора йому вдалося сісти на літак до Женеви, а Кріпо поїхав до будинку 36. Його завдання: затримати трьох підозрюваних, взяти у них кров і генетичні фрагменти. О десятій Ерван приземлився у Женеві. Відразу набрав ельзасця поцікавитися, чи ті три пташки вже у клітці. Та вони зникли.
Напевно, Фернандес таки встиг їх попередити перед своїм затриманням. Учні Фарабо зрозуміли, що їхню таємницю розкрито. Запанікували і кинулися тікати.