Вестибюль був порожнім. Стіни, підлога, стеля — усе біле. На лінолеумі відбивалися лампи зі стелі. Горщики із зеленими рослинами розділяли простір на частини.
Реєстраторка — або медсестра — дрімала за стійкою. Він підійшов до неї ближче. Жінка випросталася.
— Невідкладний випадок? — запитала вона, занепокоєним голосом.
Ерван сховав зброю і простягнув посвідчення з триколором:
— Мені потрібен ваш головний.
— Ви француз?
— Карний розшук.
— Вам потрібен професор Шліме?
— Так, він.
Довідався про це прізвище зі сторінок в інтернеті. Жан-Луї Шліме. Знаний міжнародний авторитет. Впливові публікації у наукових журналах. Власник цієї клініки від 1993 року разом з іншими швейцарськими інвесторами.
— Що вас сюди привело?
Ерван обернувся на голос і з першого погляду зрозумів, що перед ним той, хто йому потрібен. Надто добре, як на просту випадковість…
Чоловікові на вигляд було років п’ятдесят, кремезний, рудоволосий і усміхнений, з розряду тих, хто відразу викликає довіру, навіть тоді, коли вже надії не залишилося. Мав на собі вовняний светр і лижні штани.
— Я доктор Шліме. Що ви хотіли у цю пізню пору?
Ерван знову показав своє посвідчення:
— Просто хотів з вами поговорити.
Лікар був не один. Поряд стояв велетень у пуховику з незворушним виглядом — радше схожий на тілоохоронця, аніж на санітара.
— Вас, мабуть, погано поінформували, — пожартував він, — ваше посвідчення тут не діє.
— Це дружній візит.
— Опівночі?
— Власне, опівночі. Навіть у Франції я не мав би права як флік турбувати вас. Подивіться на це під іншим кутом: ми поговоримо тут, зараз, і за півгодини усе завершиться. Виставте мене за двері, і я повернуся завтра чи післязавтра з цілою кавалерією, суддею та усіма відповідними клопотами.
— Ви блефуєте, — усміхнувся той. — Спершу доведеться дотриматися доволі тривалої процедури, кілька тижнів, перш ніж Швейцарія піде назустріч у вашій справі. А мої адвокати придушать її у зародку. До речі, про що мова? Зрештою, не маю в чому собі дорікнути.
Ерван відновив самовладання і чуття ситуації: бути твердим, просуватися навмання, покладатися радше на себе, аніж на документи.
— Листопад 2009 року. Жан-Патрік ді Ґреко. Іво Лартіґе. Себастьян Редліх. Жозеф Ірісуанґа. За чотирьох даю знижку.
Шліме зробив знак своєю пухкенькою і рожевенькою ручкою:
— Ідіть за мною. У певному сенсі, я чекаю на вас від першого дня.
— Безсмертні клітинні лінії!
Зала нагадувала бібліотеку, яка зазнала мутації і перетворилася на полярну лабораторію. Морозильні шафи, кожна з яких мала свій окремий номер, із нержавійки. Від підлоги до стелі усе викладено білою плиткою. Холодне неонове світло бездоганно пасувало для підсвічування контейнерів із рідким азотом, у яких підтримують температуру мінус сто вісімдесят градусів.
— Ми вже багато років збираємо клітини.
— Стовбурові клітини?
— Початково це не завжди стовбурові клітини, але ми навчилися їх дедиференціювати, себто спрощувати структуру, а тоді генетично перепрограмовувати.
Виглядали вони точно, як космонавти: паперові комбінезони, збористі очіпки на голові, на ногах бахіли. Рухалися з помітним шурхотом паперу і на додачу до всього мали хірургічні маски і окуляри, аби захиститися від імовірного контакту з бризками рідкого азоту, який був такої низької температури, що обпалював, як полум’я.
— Чиї ці клітини?
— Завбачливих пацієнтів, яким у слушний момент ми зможемо врятувати життя.
Вони просувалися вздовж блискучих металевих шаф. Дивним чином цей осередок вічного життя нагадував морг.
— Через якийсь час з терапевтичною метою фрагменти пуповини зберігатимуть систематично, — лікар взявся рукою у рукавичці за хромовану клямку. — Кожна людська істота матиме запас стовбурових клітин, які дозволять відновити її кров, кістковий мозок, увесь людський механізм.
Ерван подумав про Попільну Середу, день посту і стриманості, коли священик наносить попелом знак хреста на чола своїх парафіян, промовляючи при цьому слова з книги Буття: «Пам’ятай, що ти з пороху народився і до пороху вернешся». Ці часи вже минули: людина більше не порох, а безсмертні клітинні лінії.
— Розкажіть мені про ді Ґреко, Лартіґе, Редліха, Ірісуанґу.
Шліме не треба було двічі просити:
— Вони прийшли до мене і запропонували божевільний план, на який я відразу погодився.
— Чому?
— Передусім, через гроші. І заради експерименту. Фантастичний задум: стати кимось іншим за допомогою пересадки кісткового мозку.