З прочинених віконниць подекуди блискали спалахи, але стрільців побачити було неможливо. Важко повірити, що вони мали справу з людиною на візку, кривим на ногу і мутантом із залізним гребенем на голові.
Дві пари командос проникли за огорожу, перша побігла праворуч, друга — ліворуч. Через секунду з-поза муру у повітря піднялися хмари диму. Гранати із сльозогінним газом мали відігнати психів, щоб дозволити закласти на дверну раму пластикову вибухівку.
Раптом усе заглушив вибух. Зірвалося велетенське полум’я. Стіна огорожі розлетілася градом каміння і пилу. Морван спершу подумав про необачність хлопців: вибухівка здетонувала в когось із них у руках. Але вибух був надто потужним. На землю посипалися уламки чорного каменю, скла, перемішані з шматками людської плоті і кевлару.
— О Боже! — заволав Аршамбо, скочивши на ноги.
У наступну мить куля рознесла йому півобличчя. Він звалився на дно траншеї. Щелепа перетворилася на суцільну чорну кашу. Морван впустив рушницю і затиснув рану обома руками. Пальці почервоніли. Очі жандарма побіліли. От і кінець.
Він забрав свої долоні і дивився на кров, залишки зубів і слизової оболонки на них. Повільно повернувся до решти: ле Ґен кинувся до тіла, белькотячи слова молитви. Флік з Парижа блював.
А головне, у клубах диму і попелу згорілої трави з’явився Ерван, його власний син. Він стояв на краю траншеї, обома руками тримаючи пістолет, готовий зістрибнути вниз, коли його зупинив вигляд понівеченого Аршамбо. Нерухомо завмер, подібно обеліску на площі Конкорд.
— Пригнися! — заволав Морван, хапаючи його за полу куртки.
Ерван впав до рову, не відводячи очей від мертвого тіла Аршамбо. Здавалося, він був у стані шоку. Морван обхопив його голову. Навколо безперестанку свистіли кулі.
Він кинув поглядом у бік будинку — кам’яна огорожа зникла, город палав, полум’я пожирало плющ і гортензії. У хмарах диму повзав якийсь чоловік, тримаючись за стегно, яке закінчувалося куксою. Тут він усвідомив, що Ервана поруч вже немає.
Морван схопив свою помпову рушницю, зібрав набої і порозпихав по кишенях. Через секунду він вже мчав на допомогу синові, який біг до будинку.
Повітря перетворилося на суміш диму і пилу. Кулі нявчали з усіх боків, сплітаючи над їхніми головами невидиму сіть. Ерван переступав через уламки огорожі, коли Морван ухопив його за плече.
— Що ти витворяєш? — крикнув йому син, обернувшись.
Морван взяв рушницю під ліву пахву, витяг «Беретту» і вистрілив синові у бік — це мало б вивести його з гри до завершення штурму. Ерван обхопив руками рану і звалився на каміння.
Ґаель.
Лоїк.
Міла.
Лоренцо.
Не можна було залишати родину без чоловіка вдома. Морван запхнув пістолет за пояс і, не озираючись, рушив далі, заряджаючи на ходу свою «Ітаку». Замість вхідних дверей зяяв пролом, який скидався на пашу з гострими іклами. Увійшов досередини, повторюючи собі подумки гасло: Жодної пощади.
Там він побачив просте сільське вбрання — теракотова підлога, балки, дерев’яні провощені меблі — усе цілковито зруйноване, засипане штукатуркою. На те, щоб усіх повбивати або загинути було заледве дві хвилини. Інстинкт змусив його повернути голову праворуч: чорний диявол із ПЗРК FiM-92 «Стінгер» на плечі стояв у кутку кімнати.
Кинувшись на землю, він відкрив вогонь. Рушниця мала режим «слемфайр» — затиснувши пальцем гачок, можна було стріляти чергою…
Коли він торкнувся підлоги, магазин вже спорожнів. У ту ж мить ракета, яку випустив чорний, влучила у стіну позаду нього. Яскраво-сліпучий спалах, каміння полетіло на всі боки. Він скочив на ноги: полум’я обпекло спину. Кинув рушницю і дістав дев’ятиміліметровий пістолет. Видимість нульова. Розганяючи помахами лівої руки клуби диму перед собою, рушив далі. Голови у нігерійця більше не було, вивалені з живота тельбухи присипало трухою і пилом.
Він пересмикнув затвор.
— Де ви, гниди?! — загорлав він, просуваючись до сусідньої кімнати. — Покажіться!
Пальнув у повітря, аби додати ваги своїм словам і ледь встиг ухилитися від уламка стелі, який відпав йому на голову. Оглух на одне вухо, але був рішуче налаштований продовжувати у монофонічному режимі.
— ДЕ ВИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ?!
Він ішов, спотикаючись об уламки стін і меблів, міцно стискаючи обіруч револьвер, коли за плечима пролунав постріл. Обернувся, виставив руки зі зброєю перед собою: нікого. Опустив очі. То була його «Ітака». Набій залишився у стволі, полум’я нагріло метал і спричинило постріл. Випадково загинути від власної рушниці — чудова смерть.