Її батько, справжній герой операції, теж не постраждав. Він скористався появою рятувального гелікоптера і втік по-англійськи, залишивши прокурора і регіонального префекта висловлюватися щодо штурму з такими важкими наслідками — Ґаель вже не пам’ятала кількості жертв ні з одного, ні з другого боку, але усіх психів було вбито.
Найнестерпнішим було бачити свій клан, який зібрався у лікарняній палаті, точно як два дні тому, але цього разу у ролі пацієнта, який потребує опіки, був Ерван. Їй дозволили — дякую, тату — залишити лікарню «Феянтін», щоб провідати брата і побачити усіх їх тут, вірних собі, гідних пісеньки Жака Бреля. Морван, з пов’язкою на лівій руці, говорив по телефону. Лоїк сидів насуплений у кріслі і читав свої повідомлення. Мати, з ще більш схибленим виглядом, ніж завжди, влаштувалася біля ліжка, і щось шепотіла пораненому, який тронував на своєму ложе, наче халіф.
Ґаель нахилилася до нього і поцілувала в щоку:
— Як ти почуваєшся?
— Як після матчу.
— На трибуні, хочеш сказати?
Вона прочитала в новинах, що його поранили перед штурмом, який його батько провів самотужки.
— Дуже смішно.
Хоч вона і відмовилася від своїх задумів знищити батька, накласти на себе руки та інших розваг, все ж перетворитися за одну ніч на зразкову молодшу сестричку не могла. Взяла його за руку і перепросилася за цей недоречний жарт.
— А мої хлопці не з тобою? — спитав її батько замість привітання.
— Вони внизу. Пішли курити. Небезпека вже минула, правда?
Морван кинув похмурий погляд і продовжив свою телефонну розмову.
— Маєш рацію, — сказав він своєму співбесіднику. — Ця смерть на мені.
Напружений, він, здавалося, загруз і борсався у трясовині, хоч Ґаель радше схилялася до думки, що його завалюватимуть поздоровленнями. Ситуація, напевно, була складнішою, ніж вона собі уявляла. Хай там що, великий Морван вкотре довів, що він був героєм, який здатен на величні вчинки, застосовуючи при цьому найбрудніші методи.
Батько — поборник справедливості, брат поранений у бою. Честь клану залишилася незаплямованою. Всівшись на край ліжка, вона вирішила поставити дебільне питання:
— Отже, все добре, все залагоджено?
— Вони мертві, якщо ти про це.
— А скільки їх було?
Ерван стисло виклав їй історію про чотирьох поклонників Людини-цвяха (ЗМІ згадували лише трьох, оминувши такого собі ді Ґреко), трансплантацію кісткового мозку, чорну магію, ритуальні вбивства, помсту… Трохи складно було слідкувати за цією розповіддю, але старший брат виглядав бадьорим і готовим знову рушати до бою. У свої двадцять дев’ять вона лише тепер зізналася собі, що потребує його дедалі більше.
— То все закінчилося? — наполягла вона.
— Не для мене. Ще доведеться попідтирати хвости.
— Будь ввічливішим.
— Мається на увазі, що я мушу ще скласти купу звітів, всяка паперова робота.
— Це був жарт.
Ерван посміхнувся, із затримкою, як завжди.
— Не втомлюй його.
Ґаель обернула голову в бік матері і вмить увесь її добрий гумор розвіявся. Вона поцілувала Ервана і вийшла, не попрощавшись з іншими. У коридорі знову подумала про лікарню в Сент-Анн. Біганина по замкнутому поверсі, втеча через ліфт для їжі… Вона вже не знала, сміятися їй чи плакати.
Натиснула на кнопку ліфта — чи радше брудного вантажного підіймача, — і двері відчинилися. Якийсь санітар відсунув свої ноші, аби звільнити їй місце. На щастя, на ношах нікого не було. Вона б не витримала ще дивитися на якогось літнього, ледь притомного пацієнта, якого везуть до іншого відділення. Однак санітар мав на обличчі хірургічну маску і цієї деталі було достатньо, щоб її охопив жах.
Поки ліфт їхав донизу, її тривога посилювалася. За кілька секунд їй стало важко дихати. Боже, що зі мною? Можливо, вона більше ніколи не зможе переступити поріг лікарні.
На першому поверсі вона вискочила з ліфта і звернула до скляних дверей, які виходили в садок. Її тілоохоронець, чорний, який відгукувався на ім’я Карл, спокійно собі курив на повітрі, вже почало смеркатися.
— Все гаразд? — запитав він, щиро посміхаючись.
Вона кивнула у відповідь. Їй здалося, що серцевий м’яз звело судомою. До горла підступив клубок.
— Дай цигарку, — звеліла вона задихаючись.
Дві години з родиною подарували Ерванові нестерпну мігрень — як колись, коли він на початку кар’єри цілими днями сидів у навушниках у фургоні, просмерділому сечею і «Макдональдсом». Мати зі своїми шаманськими ліками, батько зі своїми поглядами на кшталт «Ти станеш справжнім чоловіком, сину», брат, який змусив усіх дивитися документальну передачу про проблеми допінгу на «Тур де Франс»…