— Послухай, — сказав він спокійно. — Ти був алкоголіком у віці, коли пробують першу цигарку. Ти присів на героїн у віці, коли скручують перший джойнт. Ти вже не жив, коли досягнув повноліття.
— Ти забув про мою мандрівку до Тибету.
— Той підстаркуватий педик не врятував тебе.
— Не кажи про нього так!
Морван зробив вибачальний жест рукою:
— Я хочу сказати, що ти і далі був вразливим. Цей шлюб став певним способом убезпечити твої тили, передати тобі мої статки.
— Вирішуючи за мене, як мені жити?
— Познайомити тебе з Софією було доброю думкою: доказом цього є те, що ви закохалися. Це була… ідеальна дівчина.
— Це ти таке кажеш?
— Ти був з нею щасливим.
— Ви з її батьком, ким ви себе уявили? Богами?
— Яке це тепер має значення? Ви ж розлучаєтесь, так? А в мене більше немає акцій «Колтано»…
Рука Лоїка помітно здригалася. Імовірність випадкового пострілу зростала.
— Тобі так просто це з рук не зійде. Цього разу ні!
З незворушним виглядом Морван зробив ще один крок вперед. Ребром долоні врізав по руці, яка тримала зброю. Лоїк заволав. Він цілився у зап’ястковий канал і його серединний нерв: тепер цією рукою кілька днів малому буде боляче писати. Пістолет, обертаючись, відлетів в інший кінець кімнати. Він схопив Лоїка за горло і підняв на ноги:
— Слухай мене уважно, хлопчику. Від самого народження я захищаю тебе насамперед від тебе самого. Що стосується Софії, вона завжди дивилася на життя з вікна мерседеса. Ви нічого не знаєте, вам ніколи не доводилося ні за що боротися, тож зараз трохи запізно мене повчати і зображати з себе крутого.
Він відпустив Лоїка. Той звалився у крісло і скрутився там клубком, масуючи зап’ястя.
— Я ж міг накласти на себе руки, вбити Софію і дітей.
— Спершу навчися поводитися зі зброєю, — він підібрав пістолет: той був на запобіжнику, без набою у стволі. — Спробуємо про все забути, — продовжив він примирливим тоном. — Відзавтра треба починати відкуповувати акції. Чому б тобі не взятися до роботи і…
— Ти не зрозумів? — закричав Лоїк. — Начхати мені на твої задрипані акції! Я за годину заробляю більше, ніж за день приносять тобі усі твої копальні разом. У тебе бачення рабовласника, яке вже давно застаріло! Можна робити гроші без кровопролиття і не замордовуючи під землею цілі покоління. Чортів колоніальний фашист!
Морван стерпів цю гнівну промову. Можливо, його син мав рацію. Можливо, він дійсно належить до іншої епохи. Але Лоїк не такий дурний, щоб не знати, що за біржею і його фінансовими операціями завжди криються піт, кров і сльози.
— Вгамуйся, — кинув він, як наказують дитині не заважати дорослим і бавитися своїми іграшками. — Сторінку «Колтано» уже перегорнули. Ваш спадок вже не об’єднається, бо ви розлучаєтесь. Погано те, що погано закінчується.
Лоїк підвівся і простягнувся — здавалося, що він уже забув про свій гнів, свій пістолет і погрози. Бідна дитина, яка б’є всі рекорди непослідовності.
— Ці слова були б тобі доброю епітафією, — глузливо зауважив він.
— Коли ви хоч на день припините мене засуджувати?
Лоїк схопив вечірній «Ле Монд», який валявся на робочому столі, і жбурнув його в лице батькові. Заголовки на першій шпальті були присвячені стрілянині у Локіреку і героїзмові Ґреґуара Морвана.
— А ти робиш усе можливе, так?
Він захотів вліпити йому ще одного ляпаса, але перед очима промайнула сцена, як він стріляє в Ервана, і йому стало від цього дуже кепсько.
Запхнув пістолет за спину і натягнув піджак.
— Іди поспи. Завтра вранці перевіриш наші рахунки. Я тобі зателефоную.
— Іди до дідька!
На вулиці Морван вдихнув паризького повітря — відпрацьовані гази автівок, запах мокрого асфальту, випари бензину. То була його власна версія свіжого повітря. Він набрав Карла, щоб дізнатися, чи Ґаель у безпеці.
Потому відчув непереборне бажання заснути й уже не прокидатися.
Спільне в Ервана зі шпиталем було лише одне: розклад дня. Сніданок о шостій ранку, перев’язування о сьомій: без проблем. Він дочекався, коли почне роботу адміністрація, аби підписати формуляр і виписатися з лікарні на власну відповідальність.
Напередодні йому підігнали до шпиталю машину і, попри перев’язаний живіт, він зміг керувати без проблем. О восьмій тридцять він вже їхав бульваром де л’Опіталь у напрямку вокзалу Аустерліц.
Його сили відновилися не через те, що він лежав у шпиталі, а виключно завдяки Софії. Ті хвилини, які вони пережили разом напередодні, були, як кажуть гранувальники діамантів, «flawless» — «бездоганні». Вони кохалися в його ліжку, а кожен рух виривав з нього стогін болю. Він відчував неймовірну насолоду — можливо, таку, якої завжди чекав. Насолоду янсеніста, який може відчувати задоволення лише у супроводі його молодшої сестри — фізичної муки.