Після того, як близько півночі Софія поїхала, він не міг заснути. Занурився у матеріали процесу над Фарабо і читав їх усю ніч. Але майже все марно. Однак тепер почувався очищеним, вишкрябаним своєрідним гарячковим збудженням.
Він виїхав на набережну Монтебелло, коли зателефонував Кріпо.
— Які успіхи? — запитав Ерван, не давши йому і слова сказати.
— Нічого не знайшли. Жодних пов’язаних речей, жодного конкретного зв’язку між нашими клієнтами і вбивствами.
— Прошу уточнити.
— Для кожного вбивства один з наших підозрюваних міг бути виконавцем: немає алібі. Але на цьому все. Ді Ґреко міг вночі 7 вересня висадитися на берег, аби жорстоко убити Віссу Савірі, але він також міг просто вибратися на човні ловити рибу. Лартіґе ввечері 11 вересня був сам, але це не означає, що він тоді був під мостом Арколь. Редліх знав Перно, але ніхто його не бачив на вулиці де ля Вут. І так далі.
— Речові докази?
— Обшуки в майстерні Лартіґе і на баржі Редліха нічого не дали.
Набережна Ґран-Оґюстен. Набережна Конті. Набережна Малаке. Він навіть не глянув у бік будинку 36 — з іншого боку Сени, — звідки з ним розмовляв Кріпо.
— А як твої успіхи з Ірісуанґою?
— Китайський мур. Його помешкання і галерея захищені дипломатичним імунітетом. Він таки був у неділю на вечірці в Лартіґе, але о котрій звідти пішов? Загадка.
— Це все?
Кріпо підвищив тон — це на нього не було схоже:
— «Це все»? Я тобі пояснюю, що ми, імовірно, залишилися ні з чим, що твій батько завалив трьох психів, жоден з яких не є Людиною-цвяхом, що справжній убивця далі на волі, і ти питаєш мене, чи це все? Тобі щораз важче догодити, тобі завжди мало неприємностей.
Ерван промовчав: нові факти дивним чином перегукувалися з тим, що прочитав у матеріалах процесу. Він набив собі голову уривками свідчень, навіженими відповідями Фарабо, резюмованими промовами адвокатів, але даремно, бо нічого важливого не дізнався.
Та у ці хвилини до нього промовляли не рядки з матеріалів процесу, а радше нез’ясованості. Щось тут не клеїться. Одна деталь від нього тікала, а ця деталь, хоч вона й стосувалася злочинів сорокалітньої давності, могла допомогти краще зрозуміти актуальну справу.
— Ти мене слухаєш? Що робимо?
— Копайте далі, перетрусіть їхнє минуле, знайдіть їхній чортів мотив.
— Це не дасть нам прямих доказів.
— То вже пропало. Закриємо справу з непрямими.
— Я тебе не впізнаю.
— Це називається «принцип реальності».
— О’кей. Передам іншим.
Кріпо поклав слухавку, а Ерван поїхав мостом Рояль у напрямку вулиці Пірамід. Квартал Опери, зміна атмосфери. У школі поліції вчили, що великі міські магістралі Османа, просторі і широкі, було задумано з тим, щоб приборкувати масові народні протести, аби можна було пальнути з гармати і розгорнути кавалерію. «Як доказ цього, — підтверджував його батько, — травень шістдесят восьмого вибухнув на іншому березі Сени!»
Настав час потрусити Старого.
— Ти ще у госпіталі? — одразу запитав той занепокоєним голосом.
— Їду додому.
— Тебе випустили?
— Ти мене ледь подряпав.
— Нам треба поговорити. Це була…
— Я вже не маю сили звинувачувати тебе у чому-небудь.
— Технічна перемога, суперник зійшов з дистанції! — засміявся Морван. — Тобі варто нормально відпочити.
— Я збираюся у подорож.
— Можу дати тобі ключі від Бреа.
— Їду до Бельгії.
Коротка пауза.
— Чому до Бельгії?
— Я цілу ніч переглядав архіви процесу у Лубумбаші. Три здоровенні теки по чотири кіло кожна.
Знову мовчанка. Ерван обігнув помпезну позолочену будівлю палацу Ґарньє, тоді звернув у напрямку вулиці Лафаєт. Ще одна широка магістраль, прокладена для легкої бригади.
— Де ти це все роздобув?
— У Намюрі: там зберігалися копії протоколів процесу від адвокатів.
— Що саме ти шукаєш?
— Певні елементи мені здаються непереконливими. Якщо не сказати, дивними.
— Ну то й що? Слідство завершено, а злочинці мертві.
— Можливо, й ні. Багато питань залишається без відповідей. Зрештою, те що психи пересадили собі кістковий мозок одного небіжчика, ще не означає, що вони були тими убивцями.
— Вони вбили двох жандармів.
— Це правда. Взялися за зброю у Локіреку. Але я хочу бути певним, що це точно вони вбили Віссу Савірі та інших.