— Ти так і не відповів на моє перше запитання: чому до Бельгії?
— Хочу допитати свідків з тієї першої справи.
— Яких?
— Ще не знаю.
Він волів не виказувати імен.
— Ти себе погубиш, сину. Будь обережний: я мало з глузду не з’їхав через ту історію.
Вирішив трохи подражнити Старого:
— Втім, виглядає на те, що під час процесу з глуздом у тебе було все гаразд.
— Що ти хочеш сказати?
— Коли я читав твої свідчення, у мене склалося враження, що ти виграв справу завдяки своєму хисту оратора.
— Ти маєш сумніви щодо винуватості Фарабо теж?
— Ні. У тебе були справжні докази і зізнання. Але стосовно фактів і обставин скоєння злочинів залишилось чимало дірок.
— Що ти мені інкримінуєш? Що я не впорався з роботою?
— Мене непокоїть лише одне питання. Людина-цвях скоїв дев’ять смертельних нападів…
— Якби я його не зупинив, то загинули б усі студентки Лонтано.
— Про що йдеться. Яким чином в атмосфері параноїдального страху він зміг до них наблизитися? Коли якийсь убивця тиняється вулицями Парижа, міста з понад двома мільйонами мешканців, жодна жінка і носа з дому не висуне. А в Лонтано мешкало заледве кілька десятків тисяч душ…
— Ти бачив його фотографію?
— Ні. Я не знайшов жодного антропометричного документа.
— Фарабо боявся фотоапаратів. Африканський забобон. Це був молодий хлопчина, блондин з янгольським личком і пишною кучерявою чуприною. Така собі суміш ласкавості і розгубленості. Хто такого остерігатиметься?
Пояснення було геть непереконливе. Ерван уявляв собі паніку, яка охопила дівчат студенток і секретарок: їх би й одноногий дід налякав.
Звернув на вулицю Каде. З правого боку мала з’явитися вулиця Бельфон. Подумки він уже збирав валізу.
— Можливо, я знайду відповіді у Бельгії. Якщо цього буде недостатньо, поїду до Африки.
— Які відповіді? Ти здурів?
— Ні, лише поранений. Фарабо з його вбивствами — це дерево, за яким ховається ліс.
— Який ліс? О котрій годині…
Ерван з’їхав у свій паркінг. У слухавці лунав довгий гудок.
Бетон має свої переваги. Він потрібен хоча б для того, аби збити пиху зі Старого.
Півтори години у швидкісному «Талісі». Ерван зробив фотокопії найцікавіших витягів із процесу, аби ще раз перечитати в дорозі. Увесь Лонтано пройшов перед суддями — рідні загиблих, слідчі, роботодавці, місіонери, робітники… Ніхто нічого не знав, або ж протоколи засідань були неповними. Безсумнівним був лише страх: виявлення кожної нової жертви супроводжувалося своєрідним містичним жахом. Можна було собі уявити громаду, життя якої, так би мовити, зупинилося в очікуванні нейтралізації того звіра.
А керівники Фарабо натомість описували свого працівника, як відповідального, з доброю репутацією, який ніколи не відмовлявся працювати у джунглях. Інженер був чистим психопатом, безжалісною і бездоганно замаскованою потворою. Йому вдалося знайти своєрідну рівновагу між своїми страхами і своїми злочинами. Організований вбивця, педантичний, старанний. Смертоносна «праця» була тією силою тяжіння, яка вгамовувала його і не давала розлетітися на частинки під впливом власних глибоких страхів.
Деякі з його відповідей:
— Чому ви вбили цих жінок?
— Напад вищих сил вимагає вищого удару у відповідь.
Або:
— Чи це ви поклали тіло жертви на лісовій дорозі, яка веде в Анкоро?
— Єдині шляхи, на які я ступаю, — це шляхи духів. Я пересуваюся у паралельному світі.
Або ще така:
— Жінки, яких ви вбили, були талісманами?
— Плоть ховає в собі розгніваного білонґо. Білонґо значно могутніший.
Поцікавившись, Ерван дізнався, що білонґо — це дух, якого активують у фігурці, встромивши туди цвях, поплювавши зверху або окропивши власною кров’ю.
До Африки вирушили бельгійські і французькі психіатри, нині вже померлі. Їхні суперечливі думки не дозволяли чітко стверджувати, чи інженер відповідав за свої дії. І навіть те, чи він був хворий у психіатричному сенсі терміну, — хіба якщо вважати святого Івана Хрестителя чи Кобо Дайсі геть схибленими. З їхніх слів було видно, що межа між вірою і безумством є дуже тонкою.
Ось що цікавило Ервана: чаклунський аспект у судовому процесі. Найкращим фахівцем у цьому питанні виявився один білий священик, Фелікс Краус, теж психіатр, який мешкав у Нижньому Конго і який за випадковим збігом перебрався у 1969 році до Лубумбаші. Молодий місіонер пояснив, що нґанґа — це поборник справедливості, той, хто воює проти чаклунів, які насилають вроки, розсівають хвороби, розбурхують шалені пристрасті, аж ті призводять до смерті. Змальований ним портрет Фарабо, як «білого нґанґи», який служить чорним родинам, шокував усіх, але Краус казав правду: інженер користувався повагою серед робітничої спільноти Лонтано.