Ерван розгорнув папірець і прочитав: «Сестра Марселла. Бегінаж у Кортрейку, номер 17».
— Бегінаж, це що таке?
— Давня бельгійська традиція. З часів Середньовіччя у наших краях побожні жінки, вдови або незаміжні, жили разом у помешканнях, які будували навколо церкви. Щось на кшталт села у межах міста.
— Це черниці?
— Не зовсім. Це світські і незалежні жінки. Нині таких вже немає. Здається, недавно померла остання бегінка. Але ці села приймають до себе літніх сестер, які вже не служать у монастирі, як Марселла.
Ерван підвівся. Він ледве стримував своє хвилювання. Краус подивився на годинник:
— Ніхто там вам не відчинить о такій порі. Де ви збираєтесь ночувати?
— Поняття не маю.
— Залишайтесь тут. У нас є кімнати для гостей. Сперечатися не було сили. До того ж, провести ніч у цьому католицькому університеті здалося йому доброю прикметою. Можливо, саме тут, у тіні Господа, і був ключ до розгадки справи — що було доволі парадоксально. Вони пройшли через паперть. Вдалині лунали дзвони.
— Будьте з Марселлою люб’язні, вона дуже вразлива.
— Я не маю звички бути грубим із літніми жінками.
— Я хочу сказати: поводьтесь направду люб’язно. Вона лікується у Кортрейку. Страждає на амебіаз.
Ерван уявив хробаків, які кишать у виснаженій проведеними в Африці десятиліттями утробі. Це таки ніколи не закінчиться.
Тепер вона мала двох охоронців: Карла, здоровенного мурина, і ще одного, Ортіза, білого з поголеною головою і квадратною щелепою. Ці двоє виглядали так, наче зійшли зі сторінок коміксів і, здається, не мали жодних шансів проти злісного самотнього злочинця.
Того убивці, який не виходив їй з голови. Чоловіка в комбінезоні «зентай». В обтислій, як піхви для ножа, оболонці. Набридливої бормашини, яка всвердлюється у плоть аж до смерті.
Тільки-но розплющила очі — він всюди: на вулиці, на сходах, у кожному найменшому закутку її квартири.
Заплющила очі — ще гірше. Він був там, між складками повік і вібрацією сітківки. Блукав навколо неї і навіть залазив їй під шкіру. Його розмита присутність наелектризувала її і спотворила сприйняття зовнішнього світу.
У неї був страшний день, горло пересохло, дихати важко. Вона приймала ліки, але ті призначені для лікування захворювань, проблем мозку… Однак цього разу небезпека була реальною. Він був тут, готовий напасти. Зараз вискочить зненацька і все — кінець.
Вона повторювала собі під ніс цю жалібну пісню, як дівчинка, яка грає у класики власним серцем, замість камінця. Раз, два, три: година минула.
Чотири, п’ять, шість: дісталась до неба.
Насправді, до пекла.
Наступна година була присвячена тому, аби вирватися з цього мороку, і почати знову.
— Пані, з вами все гаразд?
Двоє колосів грали у карти, ледве вмістившись у крихітній вітальні. Вона сиділа в протилежному кінці своєї квартири-студії.
— Ерване, — ледь чутно прошепотіла вона, — чому ти не дзвониш?
Коричневе, чорне, червоне.
Ерван спав як убитий. Напевно, йому щось снилося, але свідомість не втримала жодного спогаду. Прохолодний душ на світанку — о порі для молитви, — потім простий сніданок: чорна кава, ґумовий хліб, металевий посуд. Дух семінарії вбачався у кожній деталі їдальні, а її убрання нагадувало глухий віддалений монастир.
Тепер він їхав до Кортрейка. Необроблені поля чергувалися із селами з цегляними хатками. Коричневе, чорне, червоне.
«Місце знайти нескладно, — сказав Краус. — Рухайтесь у напрямку старого Кортрейка. Бегінаж розташований під церквою Сент-Мартен». Коли він дістався міста і перетнув річку Ліс, то помітив дзвіницю, яка височіла над старою частиною. Він не знав, коли саме проїхав мовний кордон, але тепер Сент-Мартен перетворився на Сінт-Маартенскерк. Навколо були самі «страат» і «стейнвех». Він хотів було вже увімкнути GPS-навігатор, коли випадково натрапив на браму бегінажу. Надпис на фасаді: «Бегінхоф Сінт-Елізабет».
Селище було пішохідним, тож він залишив машину біля воріт і пішов далі вуличками поміж будинків, побілених вапном. Відчуття самотності і мовчазності навалилося на нього, як кучугура снігу з даху.
По дорозі він зауважив несумісні деталі: білі стіни нагадували іспанське пуебло, бруківка під ногами — вулички на Монмартрі, а похмурі дерев’яні брами і номери будинків з чорними цифрами на білому тлі, здавалося, привезли сюди з Лондона. Втім, усе це було фламандським. Міцні, грубуваті будівлі цієї частини міста мали в собі щось ремісниче, цілком притаманне тому рівнинному краю і його мануфактурному минулому. Він вийшов на площу, де гострі шпилі будинків і зубчасті орнаменти підтвердили копірайт: це була автентична Фландрія.