Номери вивели його на ще одну вуличку. Було доволі холодно, тож він втягнув голову у плечі і підняв комір. Навколо не було ні живої душі, але, здавалося, що до нього злегка торкаються привиди жінок, які тут мешкали — дружини середньовічних хрестоносців і вдови з наступних століть, які присвятили себе вірі і побожності.
Домофон під 17-им номером. Двері відчинили без жодних питань — Краус, мабуть, попередив сестру Марселлу. Ерван увійшов до передпокою, захаращеного плащами, калошами і парасолями.
— Ви не могли б роззутися?
Пискливий, тремтячий голос: він потрапив у казку Шарля Перро. Скинув свої гірські тімберленди, обрані для цієї оказії, — наче він збирався у тривалий туристичний похід, — і зауважив м’які фетрові капці, але не насмілився їх взути. Попрямував у шкарпетках до зали з іншого століття: чорно-біла плитка на підлозі, високий камін, обкладений кахлями, на полицях — мідний посуд. Повітря наповнював аромат кави. Плитка під ногами була холодною, натомість обличчя розпашілося від вогню.
Сестра Марселла сиділа біля каміна, спиною до нього. Він потрапив не у казку Перро, а у казку братів Грімм. Гензель і Гретель в гостях у відьми.
— Будете каву?
— Дякую, залюбки.
Коли вона обернулася лицем, Ерван аніскільки не здивувався. Вона виглядала так, наче зійшла з групового портрета місіонерок минулого століття. Сіра сукня без рукавів поверх білої блузки. Темно-сірий очіпок, невигадливі окуляри. Рішуче обличчя темного, як стара шкіра, кольору, ще чорні брови і біле біля основи волосся. Вона могла б зійти за чудову ілюстрацію виразу «Життя — це самозречення».
— Сестро, я прийшов до вас поговорити про одну дуже давню історію.
— Ви прийшли поговорити про Ноно, — сказала вона, простягаючи горнятко з кавою. — Мені телефонував отець Краус.
— Чи пам’ятаєте ви якісь деталі тієї справи?
— Я пам’ятаю все.
Вона вказала йому на стілець біля покритого цератою столу. Ерван знову бачив себе у дитинстві, коли відвідував ферму неподалік літнього будинку, який винаймали його батьки. У кожній деталі була крихта смутку, щось грубе, але також справжнє, автентичне і дуже незвичне для малого парижанина.
— Коли саме ви познайомилися з… Ноно? — запитав він, аби з чогось розпочати розмову.
— Тоді, коли ваш батько схопив Тьєрі Фарабо.
— Ви теж вже знаєте.
Вона усміхнулася. Коричнева маска на обличчі перетворилася на павутину з безлічі зморшок. Вона тримала обіруч горнятко, як облатку під час причастя.
— Читаю французьку пресу. Я знала, що колись ви постукаєте у мої двері.
Він випив ковток пекучої кави. Його горло було знечулене. Ерван видобув диктофон і поклав його на стіл:
— Ви не проти?
— Прошу.
Натиснув на кнопку. Другий допит.
— Фарабо мав самотню халупу за два кілометри від Лонтано, — почала черниця. — Всередині заїрські військовики виявили його причандалля, магічні складники, нотатки. А також одинадцятирічну дитину у жахливому стані. Вони зреагували по-африканському: спалили ту халупу, загородили периметр навколо і кинули малого до брудної камери. Його теж ледве не спалили.
Її акцент відрізнявся від акценту Крауса: чисто валлонський, доволі кумедний для вуха парижанина.
— Я гадав, що всі боялися і поважали Фарабо.
— Поки його не схопили. Біла влада зламала його могутність. З огляду на це, малий спільник Фарабо був найстрашнішим. Юний чаклун, якого треба лінчувати. Його почали виставляти на показ людям під час богослужінь. Влаштовували сеанси екзорцизму. Коли я його зустріла вперше, малий мало не загинув від підпаленої на шиї автомобільної шини.
— А де був мій батько?
— Опікувався Фарабо і його перевезенням до Кіншаси. Він не знав про ту історію з шиною.
— Ви впевнені?
— Звісно. Це я з ним тоді встановила контакт.
— Як він зреагував?
— Як і я. Був переконаний, що малий не винен. Що він просто одна з ланок історії. Ми домовилися: ваш батько взяв на себе паперову роботу, я наглядала за хлопцем.
— Як йому таке вдалося? Я маю на увазі технічно?
— Заїр — не Франція і не Бельгія. До того ж, проти малого не було висунуто жодних обвинувачень. Якщо він і заманював молодих дівчат у пастку, ті вже були мертві, і не могли про це розповісти. Фарабо про нього не сказав ані слова.
Ерван опустив очі — індикатор запису на диктофоні нагадував розжарене залізо.