— Розкажіть мені про хлопця. Опишіть його.
— Його звали Арно, через «о», на фламандський лад. Арно Луаєн. Мав світле волосся, худенький. Теж сирота, родом із Монса. Як він потрапив до Лонтано? Хтозна. Усі думали, що вони родичі: власне, були трохи між собою схожими.
Ерван подумав про зґвалтування:
— Як ви гадаєте, Фарабо міг його спокусити?
— Абсолютно ні. Ноно не зазнавав сексуальної наруги. Я ознайомилася з його свідченнями. То була інша справа. Фарабо хотів передати йому свою силу, перш ніж його затримають. Тому він утаємничив Ноно у…
— Отець Краус уже розповів мені про ініціацію.
Вона захитала головою, наче хотіла сказати: «на цьому варто зупинитися детальніше».
— Ноно кілька місяців прожив сам у лісі. Щодня, чи радше щоночі, Фарабо приходив його погодувати. У вбранні нґанґи.
Вона взяла зі столу бляшану коробку з-під печива, відкрила її і дістала звідти старі чорно-білі фотографії. Портрети чаклунів чи радше знахарів — недосвідчене око не помітить жодної різниці. Чоловіки у головних уборах з пір’я, у різьблених дерев’яних масках тримають у руках інкрустовані ритуальні палиці або прикрашені дзвіночки. Один був страшніший за другого.
— Зважаючи на те, що розповідав Ноно, — сказала сестра Марселла, перебираючи знімки, — Фарабо носив маску такого типу.
Вона вказала на овальну маску зі світлого дерева, яка відтворювала обриси пухкенького немовляти. Великі чорні очі, маленький ротик, дрібний, як поріз, і вираз страшної, надмірної жорстокості на обличчі.
— Ноно був травмований, ясна річ, але він мав на диво сильний характер. Дитяча невинність така потужна, що дозволяє їм долати найогидніші речі.
Сестра Марселла відклала свої світлини. Вона злегка косила з-поза своїх окулярів, оправа яких, здавалося, мала канцелярські скріпки, замість дужок. «Як людина не хоче, то Бог поправить», — мимоволі подумки сказав він собі.
— Я залишилася біля нього у Кіншасі, — продовжила вона. — Через півроку він вже нормально їв, користуючись приборами, і навіть, раз на тиждень, міг видати кілька слів про ті жахливі роки. Майже психоаналіз. Лише тоді він наважився згадати про найгірше.
— Найгірше?
— Убивства. Під час ритуальних жертвоприношень саме він подавав інструменти своєму вчителю, витирав кров, допомагав вкладати тіло на лісовій дорозі.
— Що він вам розповів про ті вбивства?
— Я волію більше не згадувати про це.
Він уявляв собі цих двох чаклунів, молодого чоловіка і дитину, розмальованих білою глиною і посипаних дрібною тирсою червоного дерева, біля понівечених тіл.
— У вас часом немає його фотографії?
— Ні. Він завжди відмовлявся фотографуватися. Він… — тут вона зробила паузу і продовжила безапеляційним тоном. — Це не він убиває зараз.
— Як ви можете бути певні?
— Коли я покинула Арно, він був цілком здоровим. Два роки терапії, ніжності, навчання. Ноно був здібним, розумним, дуже люб’язним. Просто жертва обставин.
— У моїй професії людям платять за те, щоб вони пам’ятали, що такі обставини насправді ніколи не зникають без сліду.
— Я погоджуюся, але ми забрали його подалі від Африки, чаклунів і жорстокості. Він не свідчив на суді.
— «Ми», це хто?
— Я і ваш батько. Ґреґуар мав якогось впливового друга у Брюсселі, який подбав, щоб Арно помістили до спеціалізованого дитячого закладу у франкомовній частині Бельгії. Йому змінили ім’я і зробили фальшиві документи.
— Навіщо?
— Щоб більше не було можливості ні відстежити, де він, ні, так чи інакше, пов’язати його з тією справою. Ґреґуар казав, що другий шанс починається з цілковитого знищення минулого.
— Отже, вам невідоме його нове ім’я?
— Ні. І вашому батькові теж. На його думку, важливим було, щоб він дістався до нового берега. Арно не мав більше повернутися назад і не мав більше контактувати з нами. І ми самі не повинні були мати можливість його знайти.
Ерван не міг повірити у таку історію: учня вбивці випустили у світ, і більше ніхто не знає ні його імені, ні адреси? Це не пляшку викинути в море, а торпеду з бойовим зарядом. Зрештою, він надто добре знав свого батька, щоб повірити, що той був здатен залишити по собі таку загрозу. Чистильник був відомий своїм умінням ретельно прибирати…
— Дякую, сестро.
Коли він підвівся, старша пані вхопила його за руку:
— Не шукайте його. Дайте йому спокій. Він немає з цим нічого спільного. Він казав мені тоді: «Я — нґанґа. Я можу полетіти на арахісовій шкарлупі. Я можу щезнути разом з вітром після дощу». Впевнена, що він став лікарем або ж навіть священиком. Людиною, яка все життя робить добро.