— Це сумна історія.
— Ти мене за ідіота маєш? — обурився Ерван.
Морван затримався біля входу: він перебував на розі вулиці Даніель-Казанова і площі Вандом, яка точнісінько у цьому місці формує коротку магістраль, аби далі, через кілька будинків, стати вулицею Рю-де-ля-Пе. Він вийшов з крамниці Шарве, куди прийшов по нові сорочки. Йому забрало роки, ба навіть десятки років, щоб схвалити у своїй голові думку, що можна просто посеред робочого дня піти на закупи. Тепер це стало своєрідною формою терапії: коли вже не було нічого іншого, залишалося хоч таке.
Син репетував у слухавці:
— Як ти міг промовчати про цю історію?
— Я тобі нічого не розповів, бо не було того варте.
— Спільник Людини-цвяха, якому зараз близько п’ятдесяти років? Тоді, коли ми вже стільки днів не можемо знайти підозрюваного, якому добре знайома його манера дій? У тебе Альцгеймер, чи що?
Морван зітхнув — він знав, що вирушивши до Бельгії, Ерван викриє слід хлопчини.
— Арно Луаєн не може бути твоїм убивцею.
— Чому?
— Тому що він помер у 1973 році.
На протилежному кінці дроту глуха мовчанка. Можливо, й справді варто було розповісти синові про це. Але який сенс заплутувати? Як надто багато слідів, то губиться шлях…
— Розповідай, — звелів Ерван.
— Сестра Марселла не знає усього. Я насправді не змінював йому ім’я. Зробити фальшиві документи не така проста справа. Просто помістив Арно до одного сиротинця у франкомовній Бельгії, у провінції Ено. Церковна установа, доволі відома у ті часи…
— Він помер там?
— У листопаді сімдесят третього, на День усіх святих. Сталася пожежа. Згоріла група дітей разом з кількома вихователями.
— Що ти за байки вигадуєш?
— Це правда. Можеш почитати тодішні газети. Справа наробила чимало галасу, тому що зайнялася загальна спальня, зведена зі збірних елементів, — недбала робота з недотриманням норм протипожежної безпеки.
Мовчанка Ервана подіяла на нього, наче зненацька витиснена педаль гальм. Його скептицизм просто фізично відчувався у вібрації слухавки.
— Серед загиблих був Арно Луаєн?
— Я їздив на похорон. Ти вічно розбурхуєш в мені нестерпні спогади.
Тоді він подумав, що малому, після поневірянь в Людини-цвяха, судилося померти передчасно. Ця історія просто не могла залишити по собі нічого життєздатного.
— Цей хлопець брав участь у дев’яти вбивствах, — незворушно продовжив Ерван. — Він був травмований магією йомбе. Він подавав Фарабо молоток і цвяхи… Ідеально відповідає профілю виконавця нинішніх убивств…
Морван крокував здоровенною площею Вандом, вітрини крамниць, схожі на бійниці німецьких бункерів, були заповнені коштовностями. Ерван вже втомив його своїми ідіотськими підозрами.
— Твоя справа, — обрубав він, — закінчилася ще вчора. Ти б вже мав передати її слідчому судді.
— Я мушу впевнитись, що Арно Луаєн мертвий.
— Чорт забирай, Ерване, я читав висновки розтину, я бачив тіла у морзі, я спілкувався з фліками, які проводили розслідування!
— Знайди свідоцтво про смерть, рапорти, свідчення. Доведи, що я не маю підстав хвилюватися з цього приводу. Інакше я тебе замкну за перешкоджання проведенню слідства!
Батько не став реагувати на вибрики шмаркача. Він дійшов до вулиці Ріволі. Гуркіт автівок тут був просто несамовитий.
— То я бачу, ти знову в формі, — зіронізував він. — Де ти?
— Північний вокзал. Виходжу з потяга.
— Треба, щоб ти зайшов до сестри.
— Що там знову трапилося? Маю три повідомлення від неї, але ще не встиг зателефонувати.
— Зроби це. Вона ніяк не відійде від тієї історії. Біля неї двоє моїх хлопців, але вона однаково налякана.
— Чим саме налякана?
Він вагався, перш ніж відповісти, не бажаючи підживлювати і так розбурхану параною сина.
— Вона думає, що за нею стежать. Якась навіжена ідея.
— Я зайду до неї ввечері.
Ерван поклав слухавку, не попрощавшись.
Морван вийшов до Тюїльрі. Через кілька кроків можна буде втекти від гамірної вулиці Ріволі і насолодитися затишком парку. Раптом він усвідомив, що настала осінь: прохолодне повітря, пожовкле листя, оголені гілки на деревах, що скидалися на закам’янілі вени. Здавалося, природа наче затамовувала подих, уповільнюючи свій кровообіг і зменшуючи потребу у кисні.
Він не розповів усього синові, як не розповів тоді сестрі Марселлі. Це він привів заїрських військовиків до халупи Фарабо. І знайшов там малого, який тремтів від жаху під купою чаклунських речей і знарядь тортур… Тоді він подумав, що бачить янгола. Майже біле волосся, високе чоло, дивовижні очі. Хлопець випромінював кришталево чисту прозорість: в його рисах читалися чисті первісні води, а одразу після цього — ганебний людський бруд. Та найбільше непокоїла його схожість з Фарабо.