— Хочеш?
Він жестом дав знак згоди. По-ковбойськи кинула йому бляшанку. Відчувалося, що вона переграє свою роль нахаби. А насправді вмирала зі страху: це впадало в очі.
— Що власне трапилося?
Вона клацнула алюмінієвою кришечкою:
— Не знаю. Просто панічний страх і все.
— Страх чого?
Вона всілася на канапу і мовчки зробила ковток. Погляд, яким вона обвела помешкання, був сповнений зневаги до холостяцького стилю життя Ервана і його паскудного смаку.
— Ти що-небудь помітила? — напосів він, беручи стілець і всідаючись навпроти неї.
Вона знизала плечима, втупившись поглядом перед собою:
— Ні. Не знаю. Я пережила супер бед філінг, коли вийшла з твоєї палати у «Сальпетрієр», у ліфті, там був санітар у хірургічній масці.
— Як він виглядав?
— Кремезної статури. Десь метр вісімдесят заввишки. Білий халат.
— Він говорив до тебе?
— Ні.
— Зробив якийсь жест, щось таке?
— Ні.
— І все?
— Після цього, мені здається, я бачила, як якийсь тип тинявся під моїм будинком. Але мої янголи-охоронці нічого не зауважили.
— Як ти гадаєш, хто б це міг бути?
— Не знаю. Чоловік, який переслідував мене у Сент-Анн. Або один з тих Убивць з цвяхами, яких, так би мовити, ліквідували.
— Вони мертві, я ж тобі сказав.
— Достатньо глянути на вас з татом і відразу зрозуміло, що це ще не кінець.
Він і собі зробив ковток пива і не зводив з неї очей, поки вона нарешті не обернулася до нього лицем. Її світлі брови не були чітко окресленими. Ґаель завдячувала своїй вроді насамперед делікатній будові кісток. Перемога скульптури над живописом.
— Щось конкретніше можеш мені сказати?
— Ні. А ти?
— Що я?
— Ти можеш заприсягтися, що небезпеки більше немає?
— Справу закрито.
— Відповідь функціонера. А я питала про твоє внутрішнє переконання.
Він знову схитрував:
— Психи з Локірека поводилися, як винні.
— У чому саме винні? Ти впевнений, що вони вбивці?
— Мусиш нам довіритися. Майбутнє підтвердить, що це правда.
— Тобто?
— Нових убивств більше не буде.
— Дуже переконливо. Заспокоїв.
Раптом він подумав про Софію: відучора від неї не було звісток. Сердиться? Їй байдуже? Розлючена і нічого не може з собою вдіяти?
— Може, ти голодна?
— Ні. Просто хочу тут поспати. Я почуваюся у безпеці біля тебе.
— Дякую.
— Нема за що.
Він усміхнувся і дістав з шафи постіль:
— Лягай тут у спальні, — сказав він, простягаючи їй постільну білизну. — Я піду на канапу.
— Можна скористатися ванною?
— Почувайся, як вдома.
Вона зникла. Ерван набрав Кріпо — чоловіка, який мав позакривати крани слідства і загасити світло:
— Ти надіслав справу слідчому судді?
— Мені здається, що у такому стані, як є, залишається ще чимало запитань і…
— Кріпо, я тобі відкрию таємницю: судове слідство — це не кінець розслідування, а його початок.
— Суддя не дуже тішитиметься, коли…
— То папери готові чи ні?
— Бракує лиш твого підпису.
В Ервана було враження, що він керівник підприємства, якому щодня приносять на підпис документи — його чеки й рахунки вважалися і доказами, і зізнаннями.
— Завтра вранці все підпишу, і віддаємо.
— А як там Бельгія?
— Потім розповім.
— У нас є підстави хвилюватися?
Він знову бачив перед очима бліду маску нґанґи. Обвуглені тіла дітей у моргу. Неможливо відповісти.
— Попередь інших. Нарада завтра о дев’ятій ранку.
— А це чого?
Ерван поклав слухавку і обернувся: Ґаель стояла позаду нього, у спортивному костюмі, волосся замотане рушником. Вона взяла з полиці бойовий ніж, лезо і руків’я якого були виточені з одного шматка заліза.
— Цей ніж мені дуже дорогий, — прокоментував він.
— Трофей?
— Майже. Один офіцер з ГВНЖ подарував мені його після однієї… небезпечної операції.
— Ти врятував йому життя? — глузливо усміхнулася вона.
— Ага, — сказав він, забираючи ніж з її рук.
— Що у ньому такого особливого?
— Його виточили з металевого уламка Всесвітнього торгового центру.
— Це моторошно.
Він розглядав ніж, який злегка поблискував між його пальцями:
— Це сталь пам’яті.
— Зброя помсти, — пробубоніла вона іронічним тоном.
— Просто спогад. Ніхто не повинен забути про 11 вересня.
Вона відійшла від нього, як маленька дівчинка, якій раптом набридла забава:
— Подивимось якийсь фільм?
Він дуже сумнівався, що у них однакові смаки у кіно. Ерван усе життя дивився кримінальні серіали, які, всупереч імовірній думці, дуже його розважали. Нереальні, аж до абсурду, вони додавали його професії фантазії, якої та була цілком позбавлена на практиці. У нього також була колекція фільмів про поліцію сімдесятих-вісімдесятих, з якої він час від часу діставав, як витримане вино, якийсь фільм: «Булліт», «Брудний Гаррі», «Французький зв’язківець», «Марафонець», «Рік дракона»…