Ґаель позбавила його клопоту — вона вже клацала на своєму комп’ютері, щоб проглянути свої останні нелегальні завантаження:
— Ти вже бачив «Скайфолл»? То найкращий про Джеймса Бонда.
Над ним схилилося чиєсь обличчя. Це було лице мертвого немовляти, вирізьблене на дереві і так гладенько відшліфоване, наче з порцеляни. Риси африканські, але блідість чола, видовжені очі і маленький, всіяний зубами рот більше нагадували японські маски. Символ невдалого життя: рештки ембріона, який ніколи б не народився, але розвинувся у порожнечі лімба смерті, відблискуючи у темряві, немов крижаний місяць.
Ерван знав, що це йому сниться, але страх однаково не зникав. Він відчував себе геть безпорадним проти вбивці, який спостерігав за ним. Не міг ані закричати, ані тим більше втекти — спав так міцно, що сон став його важкою свинцевою труною, яка притисла руки, ноги і повіки.
Тепер він був Ноно, дитиною-нґанґа. Мандрував паралельним світом, слідом за Фарабо, готовий до вирішальної ініціації. В руках той ніс свої іржаві інструменти — молоток, пилку, обценьки…
Він був без одягу, обмазаний глиною, у трансі, чув (і водночас відкидав) звуки, які його оточували: як цвяхи пробивають череп жінки, як уламки дзеркала встромляють в орбіти її очей, як ручною пилкою їй розрізають грудну клітку, жахливе волання… Тремтячою рукою він простягав нігті, волосся — можливо, свої — Фарабо, а той обережно вкладав їх у роззявлену рану в грудях.
Раптом біла маска почала свистіти. А може, то був крик жертви.
Ерван прокинувся: за кілька сантиметрів від вуха дзижчав телефон. Пошарив рукою у темряві під канапою. Перш ніж відповісти, глянув на екран.
Батько. О третій ранку.
— Алло?
— Ти з Ґаель?
Ще секунда, щоб зв’язати докупи думки:
— Так.
— В себе?
— Так.
— Усе позамикав?
— Звісна річ. Що трапилося?
— Я ще раз проглянув історію Арно Луаєна. Знайшов фліків, які розслідували ту пожежу, і свідків. А головне, роздобув список дітей, які тоді вціліли.
— А хіба хтось вцілів?
— Кілька дітей, так…
Ерван скоригував свою свідомість: відкинув образ нґанґи і зосередився на задимлених руїнах сиротинця.
— І що?
— Одне ім’я з цього списку привернуло мою увагу: Філіпп Кріслер.
— Що?
— Ти добре почув. Це ім’я одного з членів твоєї команди, так? Той, кого ви називаєте Кріпо?
Він подумав, що це і далі сон. Тілом пробігли дивні відчуття, якісь поштовхи, наче він сковзав на спині по сходах. Філіпп Кріслер. Неможливо, щоб тут йшлося про випадковий збіг.
Лейтенант з Ельзасу. Писар. Лютняр.
Батько продовжував щось говорити, але тепер Ервана пригнічувало інше відчуття. Атмосфера у темряві кімнати стала більш густою і важкою.
І він зрозумів.
— Я тобі передзвоню, — пробурмотів він і поклав слухавку.
Перед ним виринула якась постать. Він міг із тисячі впізнати цей вузлик на волоссі, плечі втомленого атлета, потертий вельветовий піджак.
Кріпо нерухомо стояв біля канапи з пістолетом у руці. Пістолет, який він одного дня начебто загубив у будинку 36 і яким, знову ж таки начебто, ледве вмів користуватися.
Ерван подумав, що такий профіль замріяного фліка і музиканта чудово пасує для детективних романів. Натомість геть схиблений флік, який веде подвійне життя чаклуна і тільки чекає свого часу, аби знищити одну родину, яку прися гнувся згубити, — це звучало диявольськи реально.
Флік — професія для безумців. Безумство може бути роботою для фліка.
— Коли ти поїхав до Бельгії, — тихенько промовив Писар, — я зрозумів, що мені гаплик.
Ерван подумав про Ґаель, яка спала у сусідній кімнаті. Чи Кріпо встиг обшукати квартиру? Чи, може, вже вбив її? Чи зауважив ковдру, подушку, зімпровізоване ліжко у вітальні?
— Тобі повний гаплик, — відповів він, швидко обмірковуючи ситуацію. — Мій батько встановив, хто ти. Можеш мене вбити. Завтра, щоб не сталося, тобі кінець.
— Можливо, але ти будеш вже мертвим.
Ерван наважився спровокувати його:
— Зате батько буде живий.
— Кров нових жертв розбудила могутні сили, Ерване. Немає потреби тобі щось пояснювати. Вивільнена енергія фантастична: вистачить, щоб отруїти життя твоєму батькові аж до смерті. Він більше ніколи не знатиме спокою.