Очі призвичаїлися до темряви: Ерван чітко розрізняв руку, яка стискала дев’ятиміліметрову зброю. Жодних сумнівів у тому, що Кріпо таки здатен нею користуватися.
Виграти час.
— Як тобі вдалося вдати мертвого?
Кріпо тихенько засміявся:
— Сироти? Кому вони здалися? Вихователі, які могли нас ідентифікувати, загинули у пожежі. Коли мене у шпиталі запитали ім’я, я просто назвав приятеля, який згорів на моїх очах. Мене перевели до іншого притулку, на кордоні з Францією. У мене більше ніколи не було потреби підтверджувати свою особу…
— Але… навіщо?
— Вже тоді я мав плани. Зникнути, аби відродитися. Мандрувати у паралельному світі, залишаючись невидимим, — він почав тихенько наспівувати. — Я можу полетіти на арахісовій шкарлупі. Я можу щезнути разом із вітром після дощу…
Ерван намагався згадати, де він поклав свій пістолет? Рукою не дотягнеться. Зауваживши хоч найменший рух, Кріпо стрілятиме.
— Чому ти став фліком?
— Мені потрібно було залишатися біля вас: біля Морванів. У певному сенсі ви були моєю єдиною родиною…
Здавалося, що його голос долинає здалеку, наче з іншого берега.
— Як тобі вдалося усі ці роки приховувати правду? Твої плани? Навіщо…
Кріпо різко змінив тон:
— Зізнання, це для фліків. Сповідь — для священиків. Не вірю, що між нами були такого роду стосунки. Побачимось у паралельному світі, і тоді ти все зрозумієш.
Він бачив, як палець натискає на гачок. Усе життя Ерван присягався, коли раптом прийде ця мить, він зустріне її з розплющеними очима. Але зараз мимоволі їх заплющив.
Глухий удар, потім дзенькіт, гуркіт падіння, шелестіння тканини. Він знову розплющив очі і побачив перед собою суцільну темряву. Забрало кілька секунд, перш ніж очі знову пристосувалися. Кріпо не було. На його місці стояла тендітна, бліда примара.
Одним блискавичним рухом скочив на ноги і намацав вимикач. Ґаель стояла біля журнального столика, очі вирячені, уся закривавлена. Найбільше залило її світлі коси.
В ногах у смертельній конвульсії здригався Кріпо. З рани на шиї, точнісінько у тому місці, де проходить сонна артерія, потужно вихлюпувалася кров. Він лежав у величезній калюжі теракотового кольору.
Ґаель виявилася швидшою за Лютняра. Ніж, виточений з уламка Всесвітнього торгового центру. Вона вдарила ним так, як це зробив на її очах Людина-цвях у Сент-Анн. Мала швидко вчиться.
Попри тепло від крові, яка розливалася між ним і сестрою, від цієї думки він мало не застукотів зубами.
Арно Луаєн народився 18 квітня 1960 року у бельгійському Монсі. Його мати, Леоні Штуцман, якій було тоді двадцять шість років, час від часу продавала своє тіло на кордоні з Францією, поблизу Мобеж, кинула дитину, аби повернутися до свого діла. Його батько, Жерар Луаєн, двадцять вісім років, перукар, сутенер і розпорядник бару біля Турне, вирішив спробувати щастя у Заїрі. Його задум: відкрити стриптиз-клуб у місті колоністів, де з розвагами було не рясно. Особливість: дівчата мали бути білими. Луаєн прибув до Лонтано у шістдесят п’ятому. Через півроку після приїзду він підчепив малярію і помер. Арно залишився без сім’ї, у товаристві хворих танцівниць, які потерпали від тропічної лихоманки і нестерпної спеки. Він бачив, як вони одна за одною помирали або тікали звідти, а сам ходив до школи з чорними. У віці семи років його забрали під опіку фламандські місіонери, від яких зазнав сексуальної наруги — жодних доказів, бо це було надто давно, але, копаючись в історії свого безталанного заступника впродовж кількох тижнів, Ерван назбирав чимало свідчень. У той період Арно був рахітичний, анемічний, зовсім кволий. Він трохи говорив французькою, міг сказати кілька слів фламандською і непогано вивчив лінґалу.
У шістдесят восьмому сліди губляться. Мабуть, він жив серед шахтарів, робітників гірничодобувних компанії, селян — у світі чорних. Саме тоді на нього звернув увагу Фарабо: він його відгодував, вилікував, запропонував дах над головою, почав навчати. Ерван детально не вивчав цей епізод, бо вже розмовляв про нього з найкращими свідками: Феліксом Краусом і сестрою Марселлою. Найбільше його цікавило те, що сталося після усіх тих вбивств і арешту Людини-цвяха.
1971 рік. Довгі місяці реабілітації, розмов, доброзичливості. Марселла дізнається історію його поневірянь і намагається її приховати. Ґреґуар Морван, зі свого боку, робить усе можливе, щоб потайки відправити малого до Бельгії.