— Ти ще цього не знаєш, — прошипіла вона, — але ти такий самий, як вони.
У певному сенсі йому навіть полегшало: Софія залишиться для нього в образі мадонни. Вона була об’єктом кохання і, як така, повинна залишатися недоступною, неземною. До речі, її запахом був запах мармуру з глибини підземного склепу. Фіміаму, який нагадує про смерть і вічність.
Ерван повернувся до своїх грубезних тек з процесу Фарабо. Він читав ці протоколи щовечора, як якийсь сакральний текст, як чорну біблію.
Одна деталь від нього вислизала. Якась аномалія, яку вже бачив раніше, але не міг знову віднайти. Він шукав не відповіді, а запитання.
Він знайшов його в неділю, за кілька годин перед виїздом з острова.
Батько завантажував невеличкий ручний візок, який служив на Бреа єдиним видом транспорту (автомобілі тут були заборонені), городиною: артишоки, буряки, пастернак, бруква.
— Ви зі мною поїдете? — здивовано запитав Ерван.
— Ні, я лише хочу, щоб ти забрав овочі на континент. Ти вже готовий? Валізу поскладав?
— Все гаразд.
— Поквапся, бо проґавиш човен під час припливу.
— Я хотів ще з тобою про одну штуку поговорити.
Морван розвів свої руки у рукавицях:
— Я тебе слухаю.
— Катрін Фонтана, це ім’я тобі говорить про щось?
Старий нахилився за кошиком з устрицями і поклав його на візок. Запах морської води і водоростей вологими стовпами підіймався навколо них.
— Не починай, — пробурчав він.
— Катрін Фонтана, ти знаєш, хто це?
— Звісно знаю. Сьома жертва Людини-цвяха.
— Згідно з протоколами процесу її було вбито між 29 і 30 квітня 1971 року. Тіло виявили за два кілометри на південь від Лонтано, біля майданчика лісопильні SICA, на якій тоді працював Фарабо.
Морван витріщився на Ервана, підперши руки в боки:
— Нагадую тобі, це моє розслідування.
— Я зробив кілька телефонних дзвінків. Тобі відомо, що ця контора досі існує?
— Це одна з найбільших лісопилень у Катанзі. До чого ти ведеш?
— У квітні 1971 року Фарабо відправили у регіон Мванзіґа, у якусь діру, за понад сто кілометрів на південь від Лонтано.
— Його відрядження закінчилося 28 квітня. Він міг повернутися до Лонтано наступного дня.
Ерван усміхнувся:
— Прогуляємося пляжем?
— Краще допоможи мені.
Вони завантажили коробки з патисонами, кілька кабачків і один гарбуз. Морван поклав зверху букет з хризантем і агапантусів, які назбирала Меґґі. Тоді він скинув городні господарські рукавиці і подивився на годинник:
— Проґавиш човен.
— Сяду на наступний.
Вони вийшли на пляж з чорною галькою. Вдалині крізь прогалину у хмарах пробивалися яскраві промені сонця.
— Я зв’язався з SICA.
— Тільки не кажи мені, що у них збереглися облікові журнали тих років.
— Ні, ясна річ, але в їхній роботі не багато змінилося за останні сорок років.
— Ну і?
— Фарабо проводив геодезичні вишуки вище Мванзіґи. Для цього спочатку прокладають у лісі дорогу для транспортування обладнання.
Морван не приховував свого роздратування:
— Ти мені будеш розповідати про джунглі? Ближче до справи.
— Фарабо мав би за місяць заглибитися у ліс кілометрів на двадцять, просуваючись у бік Лонтано. Отже, коли він завершив свою роботу, то був ще за вісімдесят кілометрів від міста.
— Добре. І що далі?
— Він не міг повернутися туди швидше, ніж за тиждень.
— Він міг сісти на літак.
— У тому регіоні ніколи не було аеродрому.
— Тоді на машині. Доїхав би максимум за два дні.
— Не доїхав би. Тоді був сезон дощів. Нині там є асфальтована дорога, але у ті часи були лише ґрунтові.
— До чого ти ведеш?
Ерван вирішив спровокувати:
— Не хочу «розповідати тобі про джунглі». У сезон дощів тими дорогами більше як двадцять кілометрів за день не здолаєш, не кажучи вже про непередбачувані проблеми на шляху — повалені дерева, загрузання у болоті. Фарабо не міг бути в Лонтано 30 квітня.
Морван захитав головою і зупинився, дивлячись на промені сонця, які зникали у хмарах, наче пальці руки, яка стискається у кулак.
— Це не він убив Катрін Фонтана, — підсумував Ерван.
— Я геть не розумію, що ти плетеш.
— А я, навпаки, вважаю, що ти чудово все розумієш. Ти першим усвідомив, що Фарабо не вбивав цю жінку. Гадаю, навіть знаєш справжнього вбивцю і ти його прикривав.
Батько Ервана опустив очі на море, дивлячись на небокрай, на цей суворий пейзаж, скелі і хвилі прибою, які рокотали на вітрі.
— Ти говориш про речі, які відбувалися сорок років тому: вже минув строк давності.